Рівне:

Створення та просування сайтів

Лист від генерала

Головна 21-лют, 2008, 20:129 prov 1 853
Лист від генерала

Листоноша частенько завертає в обійстя корецького пенсіонера Дем’яна Вознюка. Особливо багато пошти в колишнього фронтовика напередодні Дня захисника Вітчизни та Дня перемоги. Пишуть йому з багатьох куточків нашої держави, з близького та далекого зарубіжжя. Пишуть вчорашні вихованці директора середньої школи, друзі, однополчани.
Цього разу молоденька зв’язківець вручила вісімдесятип’ятирічному колишньому фронтовику, крім листів, ще й засургучований пакет. Бачила, як швиденько розкрив його адресат, пробіг очима. Поцікавилась дівчина: — Радісну звістку принесла, пане Дем’яне? — Так, дякуютьь мені за переданий у музей експонат. Пакет аж із Києва. Уже пішла листоноша, схвильований присів на лавочці в альтанці, ще раз перечитав офіційного листа директора Меморіального комплексу „Український державний музей історії Великої Вітчизняної війни 1941-1945 рр. генерал-лейтенанта О.Артьомова: „Шановний пане Дем’яне! Бажаємо міцного здоров’я, щастя, творчого натхнення і всього найкращого. Дякуємо за передані музею надзвичайно цікаві матеріали, вони будуть надалі використані в експозиційній та виставочній роботі. Запрошуємо відвідати наш музей. А ще сподіваємось на продовження нашої співпраці…” А передав у столичний музей наш земляк справді унікальну річ – „Словацький щоденник”. Це саморобна записна книжка з вицвілими від часу, розмитими скупими рядками, своєрідні записи-репортажі: про тяжкі години випробування за колючими дротами концтаборів, нелегкі партизанські будні в гірських землянках і будні в фронтових бліндажах, короткі характеристики друзів-однополчан, з якими випало пройти пів-Європи, дочекатися радісних святкових салютів у травні далекого 1945 року. Знаходимо в „Словацькому щоденнику” й гіркі рядки про тих, які залишилися лежати в безіменних могилах на концтаборівських кладовищах, обабіч скалистих стежок і в лісових масивах. … Після закінчення в 1940 році середньої школи в рідному селі Юрківщина Новоград-Волинського району, що в сусідній Житомирщині, юнак продовжив навчання у військовому училищі зенітної артилерії міста Баку. Достроково випущений з училища „лейтенант”, уже в вересні 1941 року став начальником артпостачання 623-го окремого зенітного дивізіону, що входив у 337-му стрілецьку дивізію. Вона почала діяти в складі 6-ї армії Південно-Західного фронту. Біля села Гусарівка, під Харковом, після контузії та поранення в голову, молодий офіцер потрапив до німецького полону. І почалися муки в таборах військовополонених, що змінювались один за одним: Умань, Володимир-Волинський (Україна), Ченстохів (Польща), Хамельбург (Німеччина). Більше року працював на цегельно-черепичних заводах у Шелесі та Тухорщині (Німеччина). У жовтні 1943 року 21-річний Дем’ян разом із москвичем Сергієм Кузнєцовим і Петром Алексеєвим із Калінінграда втікають із табора. Аж на території Чехословаччини волелюбців „перехоплюють” есесівці, після відповідного „обробітку” запроторюють у празьку в’язницю Панкрац, де мучивсь і Юлій Фучік. Далі було покарання у концтаборі німецького міста Заган, каторга на оборонних спорудах міста Оляц. Після завершення робіт усіх ув’язнених мали знищити. Та доля розпорядилась по-іншому. Була і друга втеча, на цей раз партнерами поліщука стали росіянин Іван Рябикін і українець Григорій Ковальчук. Через два місяці упіймали їх жандарми, відправили в ружомберську в’язницю. Аж в серпні 1944 року прийшло визволення: під час нападу на в’язницю словацькі вояки мойора Вацлава Весела розбили двері в камерах. Йшов четвертий рік війни, і вчорашнім ув’язненим хотілось і собі внести певну частку в майбутню перемогу. Тоді в Низьких Татрах якраз створювалось перше партизанське з’єднання, що відзначилось не лише в Словацькому народному повстанні, але й у наступній боротьбі з фашистськими зайдами. Так от, третій загін „дружинників Юрая Яношика” очолив „Дімка” – лейтенант Радянської Армії Дем’ян Вознюк. Отаким чорногубим красенем, впевненим у собі й справі за яку взявсь, запам’ятавсь він „дружинникам”. Народні месники воювали завзято, визволили від німецьких загарбників міста Банська Бистриця, Попрад, Турчинський Мікулаш, Мартін Погоржемище. Про ці та інші події ви знайдете схвильовані, хоч і короткі, записи в щоденнику партизанського командира. А останні рядки тут зроблено 20 лютого 1945 року – тоді „дружинники” зустрілись із наступаючими підрозділами Радянської Армії, що визволяла народи Європи. Закінчилась війна, та офіцер продовжував служити в 520 полку, що дислоковувавсь у Тернополі. Після демобілізації пан Дем’ян десять років пропрацював секретарем райвиконкому та завідуючим райвно в Зарічненському районі. Заочно закінчив учительський і педагогічний інститути. Далі була праця в Корецькому районі – був директором СШ №1 довгих 27 років, за цей час вручив її випускникам більше чотирьох тисяч атестатів про середню освіту. Під його керівництвом школа стала кращою не лише в районі, але й в області, звідси вийшло в життя чимало відомих людей. Зізнаюсь, я не раз писав про директора школи, і часто з його прізвищем вживав слово „вперше”. За бойові заслуги наш земляк нагороджений двома орденами Вітчизняної війни, „Зіркою чехословацького партизана”, отримав „Медалі почесного героя міст Зволена і Братислави”. Кілька разів їздив на зустріч із колишніми фронтовиками-побратимами в Словаччину. Розповіді про партизанські будні корчанина вміщено в кількох книжках мемуарів, що побачили світ у повоєнний час. Видавництво ”Наше військо” (Прага, 1960 р.) випустило збірник документів і спогадів „Бойова дружба”, де вміщено і матеріал „З щоденника радянського партизана”. Йосип Мосоряк у Словацькому видавництві (Пряшів, 1963 р.) опублікував книгу „Партизанські втрати”, де один із розділів присвячено хороброму „Дімці”. До речі, пан Вознюк і сам написав дві книги, зокрема історико-краєзнавчий нарис про рідне місто. А ще на широкому фронті йому вручили не лише орден „Знак пошани”, але й першому із вчительського загалу району – орден Леніна, присвоїли високе звання „Заслужений вчитель України”. Двадцять років тому колишнього фронтовика обрали першим головою новоствореної районної ветеранської організації (тепер він почесний голова громадського осередку). Нарешті, йому першому серед корчан вручили орден „За заслуги” ІІІ ступеня, а ще в 2000 році, як учаснику бойових дій у період Великої Вітчизняної війни, інваліду 2-ї групи, Президент України довічну державну стипендію. Після смерті дружини пан Дем’ян півроку жив у сина в столиці. Ото в один із днів побував у Меморіальному комплексі „Український державний музей історії Великої Вітчизняної війни 1941-1945 рр.”. Приємно було дізнатись дідусеві, що переданий ним експонат „діючий”, не загубився у записниках культзакладу. Зустрівся із науковим працівником музею, наш земляк пообіцяв що надішле сюди спогади. А сказати колишньому учаснику війни, ветерану педагогічної праці є що. Зазначу, що пан Дем’ян завжди дотримує даного слова. За що його й шанують в громаді.

Василь ЯНОШІ,

Корець.
Схожі новини
Сайт безкоштовних оголошень Сайт безкоштовних оголошень Пакети з логотипом

Соц. мережі
Вгору