Протистояння

Гірко бачити, як молода людина збивається зі шляху на манівці тому, що із нею надто “носилися” в дитинстві, що все прощали в юності, а коли вона оступалася – винуватили кого завгодно, тільки не її. А тому чомусь не можу забути ту життєву драму-трагедію, що перевернула догори дном не одну долю і багатьом пекла невигойним болем.
У Костопільську райлікарню Галину доставили у важкому стані. Виходити її майже не сподівалися. Адже недавно виписали із кардіологічного відділення, після того, як черговий раз прихопило серце. Наказали не хвилюватися, берегти себе, а тут таке горе – син покінчив життя самогубством. Здоровому серцю таку біду важко витримати, а про хворе й говорити нічого.
– Це вона винна, – твердила Галина у ті хвилини, коли їй ставало легше.
“Вона” – це друга дружина сина, яка не розуміла його, зробила життя нестерпним, а потім і зовсім прогнала. Тому син і не витримав.
– Ну, заспокойся, що тепер вдієш, – казав її чоловік, який постійно знаходився у палаті поруч.
– Треба на неї у суд подати, – скреготіла зубами Галина, – нехай відповідає...
– Подамо, подамо, – спішно згоджувався Іван, аби не хвилювати дружину.
На здивування знайомих, Галина швидко видужала і цього разу. Очевидно, були в її організмі життєві сили, про які ні лікарі, ні вона сама не підозрювали. Ось тільки мало радості принесло їй це одужання. Заради кого, чого продовжувати жити? Сина немає, дітей від першої його дружини не було, у другої – син, її внук. Але з нею Галина і раніше не бажала зустрічатися, а після всього, що трапилося, й поготів...
...Навчався у школі Вадим, якщо відверто, слабо, але всі – і батьки, і вчителі – чомусь закривали на це очі. Був він ніжним, слухняним хлопчиком, і це у відповідь викликало прихильність.
– Який хороший, чуйний учень! – захоплювалися вчителі і Галина розцвітала від цієї похвали. – Були б усі такі, ми б клопоту і біди не знали.
Вадим закінчив школу абияк. Все ж у сім’ї вважали, що в інститут піде. Та ніжний і слухняний син раптом запротестував: “Піду вчитися на шофера!” Особливо й не перечили. Лише зойкнула Галина:
– І з твоїм характером?! Хіба ти зможеш?
– Зможу! – вперто хитнув головою Вадим.
Щоб у Рівному Вадим був під наглядом та опікою, Галина відвезла його до своєї приятельки, яка й згодилася взяти юнака на квартиру, доки той вчитиметься в автошколі.
Ох, якби знати, де впадеш – соломки підстелив би. Приятельчин чоловік був п’яницею і Вадима став прилучати до чарки. Галина навіть не підозрювала про це, тільки здивувалася, коли Вадим, приїхавши на свято додому, випив нарівні з батьком. А до цього спиртного у рот не брав. Здивувалася, але нічого не сказала, тільки мимоволі подумала, що син стає дорослим.
Після закінчення автошколи Вадим у Костопіль не повернувся, залишився працювати у Рівному, жив у якихось знайомих, чия дочка незабаром стала його дружиною. Цей удар Галина витримала мужньо, міцно стиснувши зуби.
А потім була служба в армії. Доки служив, його дружина підшукала собі іншого. Дуже переживав Вадим, місця собі не знаходив. Вип’є, плаче, кляне “падлюку Таньку”, а серце матері розривається від жалю.
– Одружився б ти, Вадику, он скільки дівчат у Костополі, – радила. – За тебе кожна піде.
– Всі вони однакові, – сердито кидав, – жодній вірити не можна.
Згодом все ж одружився. Взяв звичайну нянечку дитсадка. Хоча міг і достойнішу взяти – не розділяла синового вибору мати. Не раз потім про це нагадувала невістці, вимагаючи, щоб краще до нього ставилася і не кривдила. А та, безсовісна, у відповідь тільки фиркала: “Теж мені пани знайшлися! Чим ваш Вадим кращий від інших? Алкаш нещасний!”
Отого “алкаша” Галина їй ніколи не пробачить. Як вона посміла цим поганим словом назвати її сина? Який же він алкаш? Ну, вип’є після рейсу вдома. Вона ж скандал після кожної чарки влаштовує, погрожує подати на розлучення – ні, щоб спокійно, тихо, мирно покласти чоловіка спати.
– Забирайте його до себе й цяцькайтесь. Набридло щодня його п’яним бачити. Я думала, що у вас сім’я як сім’я – порядна, а ви...
Ось така зла і язиката дружина Вадиму трапилася. І він з відчаю ще більше став зловживати алкоголем. Одного разу – жах! – до білої гарячки допився, довелося швидку допомогу викликати...
Це вона довела її Вадика до такого стану, Останнім часом жалівся: їсти не варить, не пере, ввечері десь зникає, очевидно, зраджує йому. І взагалі сказала забиратися під три чорти.
– А ти покинь її, синку, ще знайдеш кращу від неї, – вмовляла Галина.
Вадим покірно згоджувався, просив їсти і незабаром засинав. Останнім часом зовсім ослаб. А напередодні біди якось притих, зіщулився, ніби чекав удару, все сидів і в одне місце дивився. Вранці похопилися – немає Вадима. Пішли в сарай. Глянула і мертвою впала.
Після похорону ледве викарабкалася. А навіщо і для чого? Щоб піти глянути безсоромній невістці в очі? Хоча лікарі не рекомендували хвилюватися.
...Важко давалися їй кроки до дитсадка, де працює невістка. Задихана зупинилася біля огорожі, взялася і міцно трималася за дерево. Побачивши її, підійшла знайома вихователька, співчутливо запитала:
– Вам погано? Я води принесу...
– Не треба, – важко видихнула Галина. – Ти краще поклич оту...
– Але її вже немає!
– Як немає? А де вона?..
– Виїхала.
– Куди?
– Не знаємо. Адреси не залишила. “Не залишу, – казала, – а то “родствєннічкі” і там мене знайдуть і доконають”, – відповіла вихователька і боязко подивилася на Галину.
А на жінку й справді було страшно дивитися: очі палають диким вогнем, руки стискають деревце, немов збираються його ламати.
– І знайду... І доконаю! – сказала з притиском.
Така дійсно доконає, – подумала вихователька...

Ростислав ВАРЖЕЛЬ,
Рівне.