До сходу сонця...

– Добрий день, – привіталася із лагідною усмішкою, ніби наперед вибачаючи плітки, які висловлять ті, хто сидять на лавці і проводжають її поглядом. Неквапно впевненою ходою зайшла у під’їзд. – Мабуть, божевільна, – сумно промовила одна із бабусь. – Очевидно, ще в юності звихнулася від невдалого кохання і досі вважає себе дівкою, бідненька. – А може, вона якась акторка, – не дуже впевнено висловилася її сусідка. – Або балерина, бо худа дуже. Шістдесятирічна Галина не була ні акторкою, ні балериною, ні божевільною. Вона просто самотня жінка-пенсіонерка і видається дивакуватою, як і всі самотні люди її віку. Хіба що обходить лавку із її „засідателями”, не спілкується із гуртом бабусь і не пліткує разом із ними. Давно колись у неї був чоловік, але пішов до іншої жінки – колоритної і святкової. Після того Галина у яскраве не вдягалася, а носила все якогось невизначеного кольору. Були у неї й подруги. Тільки одні непомітно загубилися, розбрелися по життєвих стежках, а інших вона особисто провела в останню путь, звідки ніхто ніколи не повертався. До виходу на пенсію, звичайно, спілкувалася зі співробітниками, у свята ходила в гості або ж приятельки відвідували її. Одного разу до Галини на роботу завітала її однокурсниця і студентська подруга Ліда, котра характеризувалася неабиякою енергійністю і палкою активністю. – Я прийшла допомогти тобі, – мало не з порогу заквоктала вона. – Якщо зараз не виправимо фатальної помилки – кришка. Ми негайно їдемо в універмаг. І там скинено із тебе оце. Із цими словами подруга красномовно і з огидою вказала пальцем у Галине скромне плаття, що більше нагадувало шкільну форму учениці-старшокласниці. – Купимо модний костюм, сукню, босоніжки, перуку, ще щось пристойне,– продовжила Ліда. – І тобі негайно треба вийти заміж! – Є наречений?! – злякалася Галина і підвелася на ноги. – Поки що немає, але знайдемо. – Мені на пенсію через два роки. – Це не має значення, швиденько збирайся. Якщо ти не можеш знайзти своє щастя, то це зроблю я. Рятувати тебе більше немає кому. І на курорти треба їздити. Там знаєш скільки чоловіків, котрі хочуть втекти від своїх дружин? – Як мій колишній, – гірко зітхнула Галина. – Сама винна. Стиль життя треба круто міняти. Однака стиль життя змінити не вдалося – встигли тільки поміняти нудний Галин гардероб на мажорніший. Ліда несподівано віддала Богу душу, свою самовіддану й енергійну душу... Свіжа кольорова гама одягу Галини де допомогла терміново завести супутника життя, але кинула тінь на репутацію: її співробітники стали вважати її здатною на ексцентричні вчинки. Але це було дуже давно. Вона пересіяла, немов через сито, усе своє життя. Пустили у світ її самотньою, без братів і сестер, і дітей своїх не завела. А друзі – народ тимчасовий, до себе не прив’яжеж. Скільки подружок прибігало до неї, самотньої, зі своїми бідами і проблемами, мов на швидку допомогу. Радість вони самі споживали, а горе поспішали вихлюпнути на чужий поріг. Виходили психологічно розвантажені, полегшені, з сяючими обличчями і світлими очима, залишаючи добру подругу із надщербленим серцем. Та й чоловік пішов від неї так недоречно. Скільки людей відтоді крутилося на її орбіті, поруч, але не торкаючись, щоб не вхопити дозу негативної енергії. Брали тільки в неї. А віддавати забувати. Та й себе нав’язувати комусь не вміла. «Ніколи не зробила першого кроку до чоловіка, якого душа обрала. А треба було зупинити, підійти! – подумала Галина, вирішивши, що раз і назавжди знайшла виправдання своїй самотності. – А тепер пізно, пізно!» Нудьгувати вона все ж не навчилася. Трималася бадьоро навіть тоді, коли виявила, що немає з ким щиро поспілкуватися. Обов’язковими стали прогулянки в парку, читання художньої літератури, слухання класичної музики – її самотність ніби набула нового, оригінального змісту. Останнім часом Галина відчувала таємниче, тільки їй відоме блаженство. Ніхто не заходив до неї навіть на чай. Тоді ця одинокість здавалася затишною, кращою за самотність удвох із чужою за духом людиною. В такі хвилини вона подумки линула куди завгодно, тут над нею немає володаря. І після таких віртуальних мандрівок не хотілося бачити суєтні обличчя сучасників: всі кудись поспішають, сваряться в автобусах і тролейбусах, з’ясовують стосунки на зупинках і базарах, голосно обговорюють чужих дітей у скверах. Розумом Галина розуміла чужу втому та поквапливість, але все це аж ніяк не спонукало до нових знайомств... Тим більше, що випадково познайомилася із Дариною, жінкою зусібіч милою, правда, багатослівною. Родом Дарина була десь із Закарпаття. Галина слухала її, немов зачарована. Вдячна такій хорошій слухачці, Дарина запросила нову знайому у гості на Новий рік. Галина зібралася, неначе на велику урочистість: святково одягнена, із дорогими квітами, горіховим тортом і коньяком відправилася за вказаною адресою. У тролейбусі прилаштувалася у куточку і, повернувшись до вікна, довго дивилася у нього, думала, відпочивала душею, готувалася... Двері довго не відчиняли, але Галина вперто натискала білий ґудзик дзвінка. Нарешті вийшла дівчина із дверей навпроти: – Та вони пішли кудись... І ніколи довго вдома не бувають. – Але ж мене запросили, – розгублено мовила Галина. – Ні! Пішли, я сама бачила. Враз непотрібними стали гостинці, розрушилися всі ілюзії, а рукам стало важко від зайвого вантажу. Галина забула про ліфт і приречено побрела сходами вниз. Зворотнього шляху не усвідомлювала. Вдома повільно роздяглася, вперто дивлячись вниз, ніби соромлячись саму себе. Лягла в постіль, а серце переляканою пташкою тріпотіло у грудях, хотілося якнайшвидше заснути і про все забути. ...Раптом її доля наче опам’яталася, зробивши останній дорогоцінний подарунок: легку смерть уві сні. Була мить відчаю, болю, відчайдушного і шаленого, від якого вона хотіла проснутися, але не встигла. Поховали її сусіди. І було все як і належить: вінки, теплі слова, поминки... Годину стояла труна на двох табуретках біля під’їзду. Зі зміненим обличчям – суворим і недовірливим – слухала Галина, скільки ж клопоту завдала діловим і малознайомим людям. Після того, як обрядили Галину на той світ, колективно взялися гроші шукати. Надибали у сумочці на незаадресований конверт із блискучою листівкою – поздоровлення якійсь Дарині. І тут же пожмакані п‘ятдесят гривень. Оце і весь скарб. А під час сумного застілля хтось із старших жінок сказав: – Чесно жила покійниця, земля їй пухом. У чистоті квартиру тримала, завжди чаєм пригощала, за дітьми наглядала, якщо попросиш. Чоловіків не водила, хоча сама жила. Одягалася не за роками. Душевним добром була повна. Завжди з усіма віталася... І немов полегшене зітхання зринало десь у напівтемряві. Ні! Галина залишилася задоволеною...

Ростислав ВАРЖЕЛЬ,

Рівне.