Не доручайте друзям своїх коханих

Вечоріло. Сонце вже сідало за обрій. Антон порався у дворі біля хліва. Як раптом почув за спиною: „Добрий вечір, тату”. Здригнулося серце. Оглянувся, і на якусь мить ніби онімів: перед ним стояв, усміхаючись, незнайомий парубок. За родинкою на підборідді, такою ж, як у нього, упізнав свого сина.
− Пробач мені, тату, за все, − крізь сльози вимовив Олександр. − Я так винен перед тобою. Не міг зрозуміти тебе тоді, поки сам цього не пережив.
Антон сяяв від щастя. Дивився на сина — і не вірилось, що той справді стоїть перед ним. Бо від того часу, як бачив його востаннє, минуло уже п’ятнадцять років. З хати вийшла дружина Антона Галина. Побачила чоловіка в обіймах якогось незнайомця і здивувалася. Антон помітив її і, відхилившись від сина, радісно вигукнув:
− Ганю, це мій Сашко до мене приїхав. Мій синок! Його було просто не впізнати.
Галина підійшла до них, глянула на Олександра і мовила:
− Ну викапаний татусь. Якби й не знала, Антоне, що твій син, то все одно сказала б, що твій. То чого ж ми стоїмо, ходімо в хату!
Коли після вечері Галина вляглася спати, син із батьком гомоніли на кухні до півночі. Сашко розповідав батькові про своє життя, про свій дім. В Антона на очах бриніли сльози. Він пам’ятав, як при останній зустрічі син, якому тоді йшов дев’ятий рік, сказав:
− Ти поганий. Ти залишив нас із мамою. Не приходь більше до мене, у мене є батько. Він мене любить.
Чи міг довести дитині Антон, що не винен у тому, що сталося? Він тільки сказав на прощання:
− Що ж, синку, я більше тебе турбувати не буду. Коли виростеш – усе зрозумієш сам і, можливо, пробачиш мені.
...Коли Антон повернувся з армії, через півроку познайомився на танцях в міському парку з вродливою дівчиною, в яку закохався з першого погляду. Олеся, так її звали, відповіла йому взаємністю. Тож обоє закохані були щасливі. Невдовзі побралися. Три місяці жили в батьків Антона, а потім молоді пішли у квартиру, яку подарувала Олесі бабуся Марта. Сама вона вже була немічною, тож забрала її до себе дочка, мати Олесі. Тож жили Антон з Лесею в мирі, злагоді, коханні. Здавалося, так буде завжди. Через рік Олеся народила синочка. Антон був на сьомому небі від щастя. Коли забрав Олесю з пологового будинку, всю домашню роботу взяв на себе. Цим він хотів віддячити дружині за те, що подарувала йому сина. Олеся, звичайно, була задоволена. Через місяць після народження дитину охрестили у церкві і назвали Олександром. За кума Антон узяв Івана, свого доброго й давнього знайомого, з яким був завжди у дружніх відносинах. Батьки радили Антону взяти за хресного дитині двоюрідного брата Павла, та Антон від свого не відступився. „Павло мені й так родич, − казав він, − а з Іваном ми станемо ще більшими друзями”. На тому й зійшлися. Минав час, підростав Сашко. Вже й три рочки минуло йому. Антон, як кажуть, з рук не спускав сина. Він жив ним. Мріяв влаштувати йому гарне майбутнє. Чоловіку хотілося, щоб син, коли виросте, ні в чому не відчував потреби. Щоб влаштувати Сашкові таке життя, Антону потрібно було заробляти добрі гроші. Він залишив роботу на заводі та влаштувався у Києві, де працював вахтовим методом. Звичайно, гроші привозив додому чималі, то ж Олеся була задоволена. Вона не дорікала чоловіку, що покинув її саму на довгий час. Та й Антон був зажди спокійний за сім’ю, бо ж залишав її на свого кума Івана. Той був неодружений, ніде не працював, задовольняючись тимчасовими заробітками, тож часу мав удосталь. Щось потрібно було зробити вдома Олесі – він завжди приходив на допомогу. Та й із хресником грався, приносив подарунки, сидів із ним удома, коли Олеся ходила кудись у справах. Антон, коли приїжджав із вахти й заставав кума у себе вдома, був навіть радий. Та й малий Сашко звик до Івана більше, ніж до батька, бо ж бачив його частіше. Навіть татом його називав. „Правильно, синку, то твій хресний тато”, − казав Антон. Тільки його батьки були невдоволені, коли іноді приходили відвідати онука і заставали там Івана.
− Ой, не доведе це до добра, − казали вони сину. – Як ти можеш спокійно працювати, Антоне, коли знаєш, що у твоїй квартирі вже майже живе чужа людина?
Антон ще й сердився:
− Іван мені не чужий, він мій товариш і кум. І я вірю йому, як рідному брату. Та й Олеся в мене не така, як ви думаєте, − відповідав він батьку й матері і знову спокійно їхав на вахту.
Що вони могли відповісти сину? В батьків серце ніколи не помиляється, але хіба хотів він їх слухати?
Одного разу Пилип з Ганною поверталися пізно ввечері з гостей. Проходили повз будинок, де мешкав їх син. Помітили, що у квартирі ще горіло світло, то й вирішили зайти, гостинців онуку занести, ще й прикупили дечого по дорозі. Двері невістка відчинила чомусь нескоро. Коли зайшли у квартиру, помітили в кухні на столі недопиту пляшку коньяку і кума, що куняв біля неї. Серце в Пилипа ледь не зупинилося.
− Що він тут робить в такий пізній час? – ледве видавив із себе.
− А то не ваше діло, − сердито випалила невістка. – Хто вас сюди просив?
Нічого не сказавши у відповідь, Пилип з Ганною вийшли з хати. Їхній терпець увірвався, і вони терміново повідомили про все сину. Антон знову розсердився. „Ну чого вони лізуть у мою сім’ю?”, − думалось йому. Але водночас і здригнулося серце від якоїсь підозри. Не витримав, відпросився з роботи на декілька днів і приїхав додому. Завжди приїжджав з вахти нічним потягом, а це дістався автобусом. Ключі від квартири у нього були із собою. Коли переступив поріг, назустріч з кухні вибіг Сашко, вискочив на руки, обняв на радощах батька і закричав: „Татко приїхав! Татко приїхав!”. У квартирі було тихо. Підозріло роздивився кругом.
− А де ж мама? – спитав у дитини.
− А мама там у спальні з хресним грається.
В очах потемніло. Відчинив двері. Іван з Олесею стояли серед кімнати і нашвидкуруч одягалися. Антону здавалося, що його серце ось-ось вилетить з грудей. В нього й мову відібрало, бо не міг повірити в те, що побачив. Хотілося кинутись на них і розірвати на шматки. Але стримав себе. Не промовивши і слова, поцілував дитину, вийшов із квартири і більше ніколи туди не повертався. Бо пробачити зради тим, кому найбільше довіряв, він не міг. Антону соромно було навіть зустрічатися з кумом, що так насміявся над його довірливістю. А щоб не бачитися з ним ніколи, після розмови з батьками поїхав у село, до баби Мотрі, батькової матері, яка жила самотою. Розлучився з Лесею і там, у селі, щоб забути її швидше, одружився. Ганя виявилася не такою. Прожили у парі п’ятнадцять років, і в них ніколи не виникло ніяких непорозумінь...
...А Сашко розповідав батькові історію зі свого життя, яка була такою схожою на його.
− Коли я повернувся з армії, тату, закохався до безтями у дівчину зі свого міста. Вона ніби теж мене кохала. Ми вже готувалися до весілля. Подали заяву до загсу, після чого я поїхав на місяць у Санкт-Петербург, щоб заробити якусь копійчину на весілля. Свою наречену залишив на товариша, щоб розважав її, поки я повернуся. І він „розважив” її по-справжньому. Бо коли я приїхав додому, на радощах побіг до своєї Катрусі. То було вдень, знав, що батьки її на роботі. Там і застав їх удвох із Петром в ліжку. Ось тоді, тату, я й згадав про тебе. І відчув на собі те, що пережив ти після маминої зради. Весілля не відбулося. Я забрав заяву із загсу. Не зміг там жити. Відразу знайшов тебе, бо ти як ніхто мене зрозумієш.
Антон тихо відповів:
− Так, синку, я розумію тебе, бо наші долі схожі. Довірили своїх коханих друзям, от і поплатилися за це.
Володимир ПІНЧУК,
Сарни.