Дощ

Соломія стояла перед відчиненим балконним вікном і вдивлялася в ніч. Ішов дощ – густий, проливний. Дощ. Знову дощ… Колись би вона дивувалася цьому нестримному водоспаду з неба, його неперевершеній красі та силі одночасно. Адже так любила дощ. Але то було колись. Відтоді, коли її проливні сльози змішалися з дощем, вона його ненавиділа. Ще й тепер відчуває, як довго пекельні сльози не розмішувалися з дощовими крапельками, а пекли щоки незнаною досі тугою образи. Не хотіла згадувати, але болючий спомин вже згубно торував серце.
“Валерія мені послала доля для радості, для любові”, – так тоді думала. А вийшло, що для випробовування, для мужності її душі.
Несмілива, невпевнена у собі дівчина завжди була осторонь дівочого гурту, а тому і хлопця не мала. Щоб якось цікавіше проводити час, часто гуляла парком. Любила читати під густими деревами. Вони нагадували їй дитинство й улюблену грушу-домівку. Так вони з подругою називали своє деревце, під яким та на якому і “ зростала” їхня дорослість.
Особливо любила спостерігати за дощем під парасолькою-деревом. І лише, коли густе віття починало пропускати мокрі крапельки, вона втікала під справжню парасольку, швидко чимчикуючи до домівки. Так гралася з дощем, бо любила природу. А це яскраво заповнювало порожнечу самотності. Її такою ніхто не знав. Для всіх Соломія була звичайною “синьою панчохою”, як поза очі її називали дівчата. А “синя панчоха” вміла бути сонцем, дощем, веселкою, струмочком, а то й просто цікавим співрозмовником. Та показати себе всім такою Соломія соромилася. Так і жила. Ні, вона довірила себе одному, відкрила себе справжню. Саме через це тепер і не любила дощ, який став свідком її любові, та ще й завжди про це нагадував...
Граючись із дощем, що все посилювався, витанцьовувала, плутаючись поміж калюжками, пробиралася додому. Відчувала, що сила дощу ще попереду. І не встигла. Дощ не грався, а припустив свою ходу, ставши проливним і холодним. Підбираючи підмоклі колоші штанів, Соломія поспішала, шукаючи на ходу якийсь захисток. Нарешті підбігла під козирочок паркового кіоску, прихилилася, прикриваючись парасолькою. Передихнула, роздивилася навколо себе – і помітила ще одну постать, яка теж шукала захисту від дощу. Чоловік був геть промоклий, а вітер аж виляскував по мокрому одязі. Підійшла ближче і простягнула парасольку над обома. Жаль стало, бо добре відчувала сама, як проймає холодом вітер неприкрите парасолькою тіло.
Чоловік, мабуть, відчувши затишок, повернув голову.
– Ну, що Ви! Себе бережіть, адже так поливає.
Хитнула заперечливо, тримаючи і надалі парасольку над обома.
– Тоді давайте триматиму я, – чоловік простягнув руку, забираючи парасольку.
На дівчину глянули величезні красиві карі очі. Це був молодий симпатичний юнак. Промерзаючи, вони все ближче тулилися один до одного, а дощ, як на диво, лив і лив, періщивши землю холодом і вітром.
Та чомусь, коли закінчився, вони так і стояли поруч, відчуваючи якесь ніжне тепло сердець. Познайомились. А ще Оксен, завдячуючи за прихисток від дощу, запропонував провести додому. І не просто провів, а завіз. Поруч із ним стояв його, як назвав, друг велосипед. Посадивши дівчину поперед себе, Оксен довго кружляв містом. Не тому, що не знав дороги, а тому, що їм зовсім не хотілося додому. Це було щось неперевершене. Вмиті дощем безлюдні вулиці міста, простір для стрімкої їзди й час народження великої любові… Що може бути прекраснішим! Розлучатися не хотілося. Серце наповнилося світлом, красою надвечір’я, теплотою якось безмежного почуття й довірою до юнака.
Зустрічалися часто, їм так було добре вдвох. Стосунки вже виливалися поза стрічання, шукали свого завершення. І такий день наступив.
З нагоди ювілею Оксенової мами запросив Соломію до родинного знайомства. Не йшла, а летіла ластівкою до Оксенового гніздечка. Щасливою ввійшла до двору. Оксен зустрів на порозі, познайомив із гостями. Ні! Не сподобалася вона Оксеновій мамі. І досі не знає, чому. Але тоді це відчула відразу, лиш переступила поріг хати. Переглядаючи разом із родиною фотографії, мама зауважила особливо на одній:
– Майбутня невісточка, – чітко підкреслила, мабуть, спеціально для Соломії.
Додому дівчину провести Оксенові не дозволила.
– Гостей потрібно розважати, – гостро пояснила.
Соломія похмуро брела містом додому. Весь вечір дожидала Оксена, вірила, що знайде хвилину і прийде, адже бачив, якою сумною йшла з хати кохана. Визирала у темінь вечора, виглядала милого. І вичекала, але… дощ. Соломія відчинила вікно і плакала разом із ним. А дощ ніяк не хотів приймати її сльози, все вмивав обличчя, пестив теплими крапельками. А сльози, пекучі сльози, не розчинялися в дощових, а немилосердно пекли й пекли обличчя. “Це, мабуть, сором так допікає від приниження, що дістала в гостях”, – думала дівчина. Ту ніч Соломія запам’ятала на все життя. Сльози й дощ. Любов і зрада. Адже Оксен так більше і не прийшов до неї. Довго відходило від болю зраджене її серце. Старалася про все забути. Та не дозволяв дощ... Інколи, здавалося, що він хоче втопити її страждання у своєму повноводді.
Оксен поступово відходив із її життя. Лише очі ще інколи снилися ночами. Забути їх було найважче. Але Соломія старалася, дуже старалася... Так би й канула в Лету ця сумна історія кохання, якби дощ не подарував уявну чи правдиву нову зустріч з Оксеном. Краще б її не було ніколи, не було б і щоденних сумнівів і переживань.
Кажуть, що коли дощ іде у весільний день, – це до багатства. Пара буде щасливою і багатою. Дощ насправді, мабуть, хотів це подарувати для Соломії, тому неочікувано линув просто тоді, коли всі вийшли з машин перед будівлею урочистих подій, і таки змочив її весільне вбрання. Розбігаючись від дощу, гості весело загаласували, розгубилася і Соломія. Рвонулася не до весільної оселі, а, мабуть, за звичкою, під дерево. Підбігши близенько під віття, помітила його, Оксена. Він стояв, як колись, із велосипедом.
– Яка ти гарна, Соломко, – прошепотів. – Сідай, поїдемо, щоб завжди бути разом, – запросив.
Дівчина-наречена оторопіла від таких слів. Але лише глянула на Оксена і, підібравши змокрілі краї весільної сукні, повернула від дерева у дощ. Назустріч біг її Ілля, її коханий…чи ж коханий, але наречений.
– Куди ж ти побігла, дурненька. В дощ під дерево? А не в будинок. Ходімо, – ніжно пригорнув її до свого міцного плеча. І Соломія схилилася покірно, чалапаючи під дощем. Дівчина лиш на мить повернула голову вбік “того” дерева. Там нікого не було. “Привиділося? – мелькнула думка. – Чи ж був він, а чи дощ грається зі мною, що це? – питала саму себе дівчина, нічого не розуміючи. – Це мені таки здалося”, – засумнівалася. І сумнівається і до сьогодні. Цього вона дощеві простити не могла.
Усе далі і далі відходять події молодості, а Соломії забути про них не дозволяє дощ.
От і сьогодні знову розмовляє з ним. І так їй хочеться щось запитати…
Принишк вітер
в скошеній отаві,
Мандрувати,
мабуть, не хотів.
Й ми, здається,
щойно тут стояли,
А насправді
час в роки злетів…
Тихо з вітром
шелестить у травах,
Злігши владно
в вузлику життя.
– Що ж роки тобі
подарували?
Запитати так хотіла я.
Тетяна ЛУКІВСЬКА,
Рівне.