ГІРКЕ ЗОЛОТО

Вікторія не носить золотих прикрас. І не тому, що золото їй не подобається чи не личить. Цей дорогоцінний метал не приносить їй щастя.
З кожною золотою річчю пов»язана окрема історія. Перстень, подарований братом на весілля, одразу ж вкрали у студентському гуртожитку. З пари чудових золотих сережок, ради яких уперше проколола вуха, залишилася одна. Другу загубила в туристичному поході. Скільки тоді було плачу! Бо ж не поносила їх навіть місяць! Марно уся їхня група навколішках обнишпорила траву навколо усіх наметів. Очевидно, сережка висковзнула з вуха десь по дорозі...
І все ж згодом у вухах Вікторії знову поблискувало золото. Дівчина любила і вишукане вбрання, і прикраси. Та й ці сережки виявилися нещасливими. В одній з них швидко й несподівано перетерлась перетинка, на якій кріпилася красива підвіска у формі березової сережки, і Вікторія навіть не знає, де й коли могла її загубити. Тож знову розбита пара: залишився лише її нещасливий залишок. Інвалід. Сережка-інвалід.
Так у скриньці й лежали осиротіло дві різні сережки, кожна з них по-своєму красива, та обидві одинокі, без пари.
Золотому ланцюжкові пощастило більше: хоч порвався, та благо, що помітила це вчасно. Тож тепер ще й ланцюжок, а з ним і кулон у вигляді витіюватої літери “В” – “Вікторія” тепер спокійнісінько спочивали у скриньці разом із сережками.
Була там ще обручка. Її нещаслива шлюбна обручка. Вікторія ніколи вже не носитиме її. Адже, подарована на щастя, ця річ насправді щастя не принесла. Шлюб виявився невдалим – пожили вони з Сергієм три роки та й розлучилися. Хотіла її продати та подруга відраяла: “Нехай буде. Колись же вийдеш заміж. Згодиться.” Вікторія ж останнім часом стала забобонною. Нехай полежить та злощасна обручка, однак вона її вже у другому шлюбі не носитиме. Речі мають свою енергетику і таки впливають на нашу долю. Вікторія вже не пригадує, чи їй про це хтось казав, чи десь вичитала. Та вона у це вірить. Переконана, що це насправді так.
Був у Вікторії ще й золотий годинник. Диво з див! Вишуканої форми ювелірна робота. Лежав просто неба, на людній міській вулиці. У когось на шиї розірвався ланцюжок. Як на те, тією вулицею якраз йшла Вікторія, помітила кулон з годинником посередині й підняла. “Яка краса! І цілий-цілісінький. Не розбився.” Спохопилась було наздогнати людей, які йшли попереду. Та поки милувалася годинником, ті перехожі вже встигли відійти надто далеко. Ззаду підходили інші люди. А годинник такий гарний! У Вікторії ніколи не було такого. Стало жаль його віддавати.
Та недовго ним втішалася. Навчала ж мама ще у дитинстві: “Ніколи нічого не бери на вулиці. Воно – чуже. І щастя тобі не принесе. А тільки клопіт. А, може, й біду. Бо та ж людина, що цю річ загубила, неодмінно за нею шкодуватиме, шукатиме.” Або ж іще повторювала не раз: “Як прийшло, так і піде.” Так сталося і з цим годинником. Під час весілля сестри Вікторія необачно залишила його на столі: хтось із гостей не втримався від спокуси і в суєті, очевидно, тоді, коли викупляли молоду, непомітно поклав до своєї кишені.
Усе, що залишилося у Вікторії від золота, донедавна спокійнісінько лежало у заповітній скриньці та очікувало на свого ювеліра. Поруч із золотом осиротіло лежало іще двоє срібних сережок, доля яких така ж незавидна, як і золотих.
Тепер скринька спорожніла. Вікторія ж навіть розповісти про те, що з нею трапилося, не може нікому.
***
З молодим священиком, отцем Петром, Вікторія випадково познайомилася в бібліотеці. Розмовляли про духовність, сучасне молоде покоління, яке потрібно навертати до Бога. Отець Петро був новим священиком, який тільки розпочав працювати в новозбудованій та щойно висвяченій церкві. В духовну семінарію пішов навчатися після закінчення хорового відділення інституту культури та невеличкого стажу клубної роботи у селищі міського типу.
При усій зовнішній привабливості та ерудованості молодого священнослужителя жіноче око все ж запримітило деяку неохайність в одязі. Враження, що людина з дороги, навіть кілька днів на перекладних, не маючи змоги помитися та поміняти одяг.
Так, власне, і було. Бо новий батюшка розповів, що не знайшов іще у в їхньому місті помешкання, а сьогодні тільки повернувся зі Степаня. Якраз на Святу Трійцю виникла потреба замінити колегу, який захворів.
Віта навряд чи могла йому щось запропонувати. Сама мешкала на квартирі. Навіть, якби й мала власне помешкання, то навряд чи запросила б до себе першого стрічного, та ще й батюшку. Жила ж бо самотньо. Отож поспішила розпрощатися.
Увечері несподіваний дзвінок у двері. Хто б це мав бути? Вікторія нікого не очікувала. Відчинила – на порозі стояв отець Петро.
– Як ви мене знайшли і... що вас привело? – прихід малознайомого гостя у вже досить пізню вечірню годину не віщував нічого доброго. Вікторія була збентежена й не знала, як діяти: впустити непроханого гостя чи, з огляду на пізній час, вибачитись і випровадити геть. Та Петро не дав їй оговтатись:
– А це неважко було з»ясувати. Запитав у бібліотеці, де ви працюєте, а на роботі дали вашу адресу. То, може, все-таки увійдемо? – не очікуючи згоди Вікторії, Петро впевнено ступив на поріг. Вони увійшли. Двері зачинились. Жінка іще не усвідомлювала, яку фатальну помилку вона робить.

(Продовження в наступному номері.)