Рівне:

Створення та просування сайтів

ГІРКЕ ЗОЛОТО

Таке життя 27-жов, 2005, 12:209 prov 1 471
Хоч якийсь черв»ячок сумніву ворушився всередині, проте заспокоювала себе тим, що напе-редодні вдень вона спілкувалася з цим чоловіком і була упевнена, що все те, що він розповідав про себе, свою невлаштованість – таки правда. Тож людина звертається до неї за допомогою. Не по-християнськи буде просто виставити священика за двері. Та й, може, у нього крім неї й справді немає знайомих у чужому для нього місті. Вона мусить щось придумати.
Вони вступили в коридор. Біля порога гість роззувся і тонкий нюх Вікторії одразу вловив сморід просякнутих потом чоловічих ніг. “О, лихо! Що ж мені робити з тобою?” Вона зараз усе вирішить. Мусить щось вирішити. Поки що запропонувала Петрові чай. А сама мерщій кинулась телефонувати до своїх знайомих, які могли б у своїй трикімнатній квартирі прийняти священика на ніч. Довго пояснювала обставини та все ж начебто домовилась. Тож заспокоїлась і, присівши поруч з Петром за кухонним столом, стала на аркушику з блокнота малювати схему, як доїхати до вулиці Петра Могили та розшукати потрібний будинок. Петро слухав її неуважно, ні про що не перепитував, натомість роззирався по хаті і провадив розмову в тому ж руслі, що і в бібліотеці.
Час збігав. Вікторія вже тривожно позирала на годинник, а гість все не поспішав. Жінка стривожилась не на жарт. Вирішила діяти рішучіше.
– Отче Петре! Даруйте, але вже так пізно, а на вас люди очікують.
– О так-так. Вже йду. Вибачте! – біля порога поцілував Вікторії руку й відкланявся. А вона мерщій кинулася відчиняти усі кватирки й провітрювати помешкання.
На годиннику була десята вечора.
***
Вікторію розбудив пронизливий дзвінок у двері. Зі сну не могла второпати котра година і хто, зрештою, може їй дзвонити. Навшпиньках підійшла до дверей і зазирнула в маленьке вічко у дверях. Та у коридорі було темно. Постояла, витримала паузу. Дзвінок у двері повторився.
– Хто це так пізно? – запитала, не відчиняючи дверей, і на превелике здивування почула голос отця Петра.
– Пані Вікторіє, пробачте, але я заблукав і мусив знову вернутися до вас.
Що було робити? Вікторія, накинувши на себе халат, відчинила двері. Ситуація як для одинокої жінки вимальовувалася цікава. Але ж то священик. Порядна людина.
Що ж їй робити? Знову той осоружний запах немитого тіла і чоловічого поту. Нічого не вдієш. За вікном північ. Вікторія нагріла каструлю води і запропонувала Петрові піти у ванну помитися та переодягнутися у її спортивні штани та футболку. Благо, що вона звечора понабирала у відра води, а то що б було робити? Воду відключають об одинадцятій вечора.
Вони знову пили чай на кухні. На цей раз надто довго. Помитий, причесаний, Петро виглядав зовсім інакше. Хоч, як і Вікторія, був стомленим. На годиннику вже добігало до половини третьої ночі. “А назавтра ж робочий день! – думала Вікторія. – Все ж треба якось спати.”
Постелила Петрові на кріслі-розкладачці, сама лягла на дивані.
Вимкнули світло. Побажавши одне одному доброї ночі, повкладалися кожен на своєму місці. Незважаючи на присутність неподалік стороннього мужчини, Вікторія зразу задрімала. Дуже хотілося спати. Прокинулася від того, що хтось гладить її по обличчю. Злякано сахнулася:
– Ви що собі дозволяєте? – майже закричала Вікторія. Однак Петро, який сидів біля неї на дивані, навіть і не думав відступати.
– Ти дуже мені сподобалася. Я мусив тебе розшукати. Послухай, у мене немає жінки. Я недавно розлучився, тому й мусив переїхати в іншу область. А священику без жінки не можна.
Він не дав їй отямитися. Схопив її в цупкі обійми і пристрасно обціловував обличчя, руки, шию... Вона ж відпихала його й оборонялася, як могла. Відчуття огиди перетворилося в злість. Вона навіть думки не могла допустити, що священик може так себе повести. Боротьба знесилила її, а його ще дужче розпалювала. Спинитися уже не міг...
Після усього, що сталося, почувалася розчавленою, геть опустошеною. Цей чужий чоловік, якого вона так необачно впустила в свій дім, просто її згвалтував. Жодних вибачень і жодних обіцянок та завірянь їй не треба. На ранок вона просто виставить його за двері й забуде усе, як жахливий сон.
Та сну вже не було. Не покидало почуття відрази до самої себе. Поруч похропував чужий їй чоловік, а вона все ще не могла повірити в те, що все, що трапилося, було з нею.
– А, може, він ніякий не священик, а пройдисвіт, і ще невідомо, яких наслідків чекати... Ні, негайно, негайно його будити й гнати геть, поки ніхто з сусідів нічого не запримітив. Вже світає. На годиннику – половина шостої ранку.
Ледь виштовхавши за двері це горе, що опиралося, вимолювало прощення, падаючи перед нею на коліна, вона ще довго не могла прийти до тями.
Та на цьому історія не скінчилася.
Повертаючись з роботи, ще здаля запримітила поблизу свого дому знайому постать. Петро був уже перевдягнений у чистий одяг, стояв, переминаючись з ноги на ногу, а за спиною тримав букет ромашок.
– Вікторіє, вибач. Ради Бога, вибач. Я давно жінки не бачив. Не стримався. Сам не знаю, як...
(Продовження в наступному номері.)
Схожі новини
Сайт безкоштовних оголошень Сайт безкоштовних оголошень Пакети з логотипом

Соц. мережі
Вгору