В Антарктиді – як удома

Рівнянину Павлу Тарасовичу в житті пощастило тричі. По-перше, збулася його мрія про незвідані краї, яку плекав у серці з дитинства, читаючи-перечитуючи улюблену книгу “Два капітани”. По-друге, герой нашої розповіді був одним із небагатьох жителів Рівного, яких прихистило “царство вічної криги”. Крім того, увійти до складу П«ятої української антарктичної експедиції, яка працювала на науково-дослідницькій станції “Академік Вернадський” у 2000-2001 роках, було непросто.
– Учасників експедиції відбирали не тільки за станом здоров»я, а й за психологічною сумісністю. Комісія працювала упродовж місяця в госпіталі МВС України, тож обстеження проводилося за допомогою досконалого медичного обладнання, – згадує Павло Тарасович. – Формувався штат із 13 чоловік. Принцип відбору був дуже жорсткий, адже експедиція відбувалася під егідою першого космонавта України Леоніда Каденюка. Я за будь-яких обставин намагався пройти цей відбір, адже мені змалечку снилися засніжені антарктичні широти. Тож коли з»явилася можливість випробувати власні сили на шляху до мрії, узяв торбину на плечі – і поїхав шукати щастя.
ТАМ РОСТУТЬ ЛИШЕ МОХИ І ВОДОРОСТІ
– Як не дивно, на “Академіку Вернадському” я почував себе, як удома, хоча для того, щоб адаптуватися до тамтешніх кліматичних умов, потрібно місяць часу, – ділиться враженнями співрозмовник. – Навіть режим дня аніскілечки не змінився: сніданок,обід, вечеря. Не кажучи вже про те, що роботи вистачало. Я – біолог за фахом, тож постійно спостерігав за тваринами, птахами. Про результати своїх дослі-джень розповів у книзі “Антарктида – шостий континент”, яка побачила світ у 2002 році.
– Я без усяких адаптацій намотував круги на лижах, спочатку на звичайних, а потім на гірських. І хоча з власної необережності поламав чотири ребра, зате зараз уже досконало володію цим засобом пересування. Та й спілкування з пінгвінами, які мігрують у водному просторі, ні на що не проміняв би. Ці довірливі птахи брали їжу з рук. А одного разу, коли ми пливли в гумовому човні, пінгвін вистрибнув на груди нашому драйверу, прийнявши його за крижину. До речі,згідно з правилами техніки безпеки, поодинці виходити у відкритий простір нікому з учасників експедиції не дозволялося. Що цікаво, Антарктика своїми обрисами нагадує мозок людини, тому вважається, що за її оболонку проникати небажано. 333 дні на рік там іде сніг і тримається сильний мороз. А ростуть у царстві дикої природи тільки мохи і водорості.
УВЕСЬ РІК ХОДИЛИ “НА ГОЛОВІ”
За службовою ієрархією під час експедиції Павло Тарасович був другим… після кухаря. Адже, крім хліба насущного, всі потребували спілкування з рідними. Працюючи на станції комунікаційним менеджером, або просто радистом, допомагав колегам підтримувати зв»язок з родичами. Крім того, пан Павло був помічником лікаря (він медик за фахом), тож доводилося не тільки приймати хворих, а й здійснювати забір крові, контролюючи стан здоров»я учасників експедиції.
– І що б ви думали, – продовжує рівнянин, – незважаючи на те, що всі ми цілий рік (саме стільки тривала експедиція) ходили “на голові”, почували себе абсолютно здоровими, – розповідає Павло Тарасович. – Дарма, що на території станції було зафіксовано озонову дірку і відчувався високий рівень ультрафіолету, особливо в періоди максимальної сонячної активності. Ми навіть примудрялися сфотографуватися до пояса голими. Щоб захистити відкриті ділянки тіла від опіків, застостосовували спеціальний крем, а на обличчя одягали маски.
Є НА СВІТІ ЗЕМЛЯ НАЙРІДНІША
Зараз пан Павло працює над дисертацією, проводить лабораторні дослідження матеріалу, привезеного з експедиції. Зупинятися на досягнутому мандрівник не збирається. Тому за будь-яку ціну прагне побувати ще й в Арктиці, хоча побачив уже майже весь світ: Африку, острови Зеленого Мису, екватор, Південну Америку… Однак, повернувшись з далеких екзотичних земель, запевняє, що рідна українська природа найчарівніша. Особливо пана Тарасовича ваблять Карпати. Саме згадка про рідну землю і повітря, яким дихаємо змалечку, додає нам сили у мандрах.
– А взагалі до всього потрібно ставитися по-філософськи, хоч інколи варто піднімати очі вгору, щоб помилуватися зірками, бо ж люди, наче вівці, весь час кудись біжать і дивляться лише під ноги, – розмірковує Павло Тарасович.
Оксана КОРНІЄНКО,
Рівне.