За тридцять років змурував тисячу печей

Першу селянську черіннотеплу поміч­ницю Степан Сліпчук виклав у 15-річному віці, коли повернувся в село після навчання у фабрично-заводсько­му училищі. Виклав із саману — суміші глини, житньої соломи та кізяків. Бо на цеглу в ті роки міг розжитися далеко не кожен. А замовником був хрещений батько. Спершу він з осторогою поста­вився до Степанової майстерності. Та коли прийняв у хлопця роботу, розчу­лився від задоволення і подарував новісінький кортовий костюм, у якому Степан потім і одружився...
Степан Сліпчук освоїв чимало професій. Працював їздовим у колгоспі, трактористом, помічником бригадира та помічником бухгал­тера тракторної бригади... Проте найбільше до душі припала робота пічника. Спонукало його взятися за кельму бажання мурувати такі хатні печі, яких не треба було б потім пере­робляти. Адже часто-густо спостерігав, як той чи інший господар невдоволено бурчав: то тяга в печі погана, то недопікає, то перепікає, то дров багато потребує... І досить швидко зрозумів, що цей об»єкт вимагає від його твор­ця неабиякого хисту. Не маючи доброї душі, не виліпити печі!
Ось і почав прилучатися до давнього народ­ного ремесла. Ця професія стала основною, коли він перейшов працювати в Костопільський комбінат комунальних підприємств. Тут чи не щодня випадала нагода працювати пічником, у тому числі й газовим. Мурував печі і для малограмотних, і для вчених. У його доробку немає жодної такої, якої б не вдосконалив, аби «швидко пекла й варила та палива багато не їла». Він давно переконався, усе залежить тільки від майстра. Коли розпочинає зводити піч, за­звичай промовляє вголос сам собі: «Господи, допоможи!» І боронь, Боже, стояти комусь у ньо­го над головою! Прожене, ще й розсердить­ся. Мовляв, не допоможе, а заважати буде. Не без того, інколи доводиться почаклувати над замовленням не один день.
— Найскладніше в моїй роботі — димові ка­нали,— зізнається майстер. — Від того, як ди­хатиме піч, залежатиме й смак приготовлених у ній страв. Спробуй із сьогоднішньої — дале­ко не найкращої цегли — виліпити душу обійстя!
З великою любов»ю та дбайливістю чаклує над піччю костопільчанин. Навіть рулеткою не користується, п»ядями вимірює з точністю до сантиметра. Кельма в нього теж індивідуальна. Добирає, щоб була легка і зручна. Якщо є потреба, обточить її так, щоб у димарі прола­зила. Сам і розчин готує. Лише коли завер­шить справу, кличе господарку: «Можемо перевіряти!» І яка непідробна щира усмішка задоволення заграє на його придимленому обличчі, коли на свою адресу почує від за­мовника: «Кипить, як у грозовій хмарі!» Це значить, піч вдалася.
Зрозуміло, цивілізація не стоїть на місці. Крім звичайних печей, люди хочуть мати газові, а ще грубки, каміни, парні... На цьому пан Степан теж знається.
— Без своєї арифметики тут також не обійтися, — майстер хитро мружить очі. Щоб визначити якість, скажімо, грубки, слід пам»я­тати: через сорок-п»ятдесят хвилин після роз­палу навіть найгіршими дровами вона має віддавати тепло. Інакше це брак, якого досвід­чений пічник не допускає ніколи. Протягом тридцяти років Степан Сліпчук, за його ж підрахунками, змурував тисячу печей. У його робочому арсеналі до двадцяти видів грубок. Майстер завжди підганяє свій витвір розмі­рами та формою на побажання господині. Треба, щоб зручно було саджати чи виймати горня або каструлю. Та й допоміжні причан­далля (ту ж коцюбу чи рогачі) треба вдало розмістити...
У нього й батько мулярував. Брат Микола розуміється на роботі з кельмою. Може б, школу Сліпчука-пічника в Костополі організу­вати? Хто ж навчить змурувати, наприклад, плиту з піччю під нею, як це вміє пан Степан? Оте напутнє «Господи, допо­можи!» та фінальне «дим — на небеса, а на стіл — ковбаса!» — проста формула його удач. Непокоїть те, що нині ніхто з молодих не здо­буває цієї професії. А без грубки чи печі важ­ко обійтися. Невже замовлятимемо майстрів з якоїсь Німеччини? До речі, ви знаєте, скільки коштує звичайна селянська піч? Всього-на-всього 35 — 40 доларів. Ось і посудіть: варто чи не варто мати власних пічників...
Юрій БЕРЕЗА,
Костопіль.