Аби не висовуватись, і я крав – за компанію

За часів соціалізму простому люду постійно втокмачувала пропаганда, ніби в СРСР найсправедливіший суспільний лад, найвищі врожаї, плата за комунальні послуги найнижча, люди живуть у мирі та благополуччі, що нам заздрять сусіди і тому порох треба тримати сухим. Поволі тверезомислячі громадяни переконувались у брехливості таких тверджень. Новими очима на оточуючий світ із часом (вже за спиною була армія, роки навчання в техникумі) подивився і пан Степан. Свою рідню нині застерігає, що не варто вірити тим, які плачуть за Союзом та комуністичною ідеологією. Американський психолог Джуді Крауел стверджує, що людина за тиждень обмаює 13 разів. Стосовно колишньої ідеології, впевнений пенсіонер, то вона вдавалась 13 разів до обману щодня. Ні з чим не зрівняти моральну шкоду від „нівелювання” особистості, примушення її бути „як всі”.
В 1964 році влаштувався пан Степан на роботу в м’ясокомбінат. Як молодому комуністу, йому довірили відповідальну операцію – транспортувати напівфабрикати у цех переробки. Вже на другий день по закінченню зміни перед ним на столі „виник” добрий шматок м’яса. Обвалювальники спостерігали за поведінкою новачка, а той мовчки заніс м’ясо на конвеєр. Наступного дня „перевірка” повторилась. Коли зі спроб нічого не вийшло, один із робітників сказав:
— Хочемо знати з ким працюємо. У нас так – одні не беруть, інші – беруть для себе, треті хочуть заробити копійку. Думай, куди пристати.
Намагався завести мову про крадіжки в парткомі – дали зрозуміти, аби не висовувася. Перебалакав із знайомими – ті, як із мосту в воду: „Тобі що, найбільше треба? Принеси кілограм м’яса додому, підприємство не збідніє. Он начальство як „тягне”, а тобі ще й дружина подякує”. Думав, що на прохідній ловлять „несунів”. Та вахтери за карбованець-другий закривали очі на „потовстілі” талії в жінок і віддуті кишені у чоловіків. Із 960 працюючих мало хто приходив додому „чистим”. От і розносили по квартирах дубенчан відрами фарш, кільцями ковбаски, кілограмами м’ясо, а то й консерви із яловичини. Чомусь не вельми відмовлялись „ударники комуністичної праці” від такого „подарунку”. Бо спрацьовував принцип: „Не візьмеш – візьме інший!”.
Не відразу, а з часом „влився” у ці ряди й пан Степан. На засіданнях профкому відмовчувався, не судив „несунів”, бо й сам таким був. Та де було взятися чеснотам, коли в суспільстві одні бідували (мав зарплатню 68 карбованців), а інші розкошували. Фальшивий постулат „Все довкруж колективне – все довкруж моє” морально згубив багатьох, бо „колективне” часто-густо було нічиїм. А тут і прекрасний приклад для наслідування: „Верхи не хочуть жити, як низи”, та й ще повчають, мовляв, ніхто не подбає про тебе – крутись. Такий „порядок” змушує навіть чесних людей забувати високоморальні принципи і розштовхувати ближніх ліктями.
Пан Степан вірить, що таки настане час, коли поважатимуть тих, які творять матеріальні блага. А чесна праця стане покликанням і достатком. Нова влада має зробити все, аби в Україні привілеювали норми загальнолюдської моралі. І чесне суспільство забуде про таке ганебне явище, як крадіжка. Вірити в добрі часи пенсіонер вірить, та чи дочекається їх.

Василь ЯНОШІ,
Дубно.