Розбуди в собі талант, як це зробив Степан Гурмак із Золотолина

Так вже, за усталеною звичкою, повелося, що ми звикли схиляти голови перед геніями світового масштабу, в якій би то царині вони не відзначилися. А от, знаєте, чого ми ще не навчилися цінувати за житейськими буденними клопотами? Мистецького хисту, який вряди-годи проявляється у наших провінційних земляків. До такого висновку дійшов, ближче познайомившись із своїм односельцем Степаном Гурмаком. Отакий собі селянин, який без просвіту трудиться на землі, своєму невеликому обійсті. А, що творять його вмілі руки й світла голова на малярській ниві! Йдеться про мистецтво писати картини, або простіше – хист малювати. Про вміння змайструвати все, що очі бачать, сьогодні помовчимо.
Зайду, бувало, до його ошатної хатини і з захопленням розглядаю на стінах домівки, отакий собі міні-ермітаж: там картина Шишкіна „Ранок в сосновому лісі”, в іншому – “Мадонна” Рафаеля, поруч – „Три богатирі” Васнецова. Всього навіть не злічити.
- Невже це витвір твоїх рук, Степане?
- Моє, моє, Василю...
- А скільки пейзажів у нас було , — додає його дружина Ганна
- Діти, знайомі все порозбирали.
Згодом з’ясувалося, що Степан намалював чимало, просто таки шедевральних, портретів на замовлення. Аж не віриться, що проста сільська людина, вже пенсіонер, може писати такі унікальні копії та власні картини. Додамо сюди ще й портрет тараса Шевченка, що його митець подарував Золотолинській школі, святих Іллю і Дмитра, що прикрасили сусідню Комарівську та Золотолинську церкви, чимало неповторних картин, розданих знайомим і рідним. Одне слово: сумніву щодо таланту умільця – жодного.
Подумалося: не в провінційному Золотолині місце такій людині, а десь у Києві. Степан же відповів мені на це просто і доступно.
— Знаєш, Василю, у колишньому Радянському Союзі набагато більше були запотребовані спеціальності тваринника, механізатора, а не моя. Я все життя пропрацював тут трактористом, і цим, мабуть, усе сказано.
— А де взявся неабиякий хист до малювання?, — не перестаю дивуватися.
— Що тут відповісти? — усміхається.
— Мабуть, вродився я таким, на своїй Івано-Франківщині, у бідній селянській родині.
Розговорилися. З’ясувалося, що талант у Степана пробудився в школі, коли найкраще в класі намалював коня. Відтоді, учні прохали його допомогти виконувати свої завдання. Підходили дівчата з тим, щоб намалював голуба на поштовому конверті, ще й по 15 копійок пропонували за це.А неабияким стимулом малювати став подарунок сусідки – вчительки Туркевич – альбом та набір акварельних фарб. Ну, а остаточно, розвинути та вдосконалити хист художника допомогли курси художників-офорлювачів в Рівненському інституті культури й нестримна жага малювати.
І як не парадоксально, унікальні мистецькі твори писалися не за мольбертом, а за звичайнісіньким селянським столом, після виснажливої роботи на власному полі, обійсті, у вихідні. Степан Гурмак зізнався, що нині працює над картиною Божої матері.
Як завжди, у подібних випадках, і цього разу мій співрозмовник, на запитання „як все вдається?”, відбувся гумором:
— У мене все за Альбертом Енштейном. Коли його запитали, як народжується відкриття в наш час, він відповів випадково, знаходиться один невіглас, який цього не знає. Саме він і робить відкриття (сміється).
— Жарти, жартами, Степане, — цікавлюся, є моральне задоволення, а ще й матеріальне...
— Ех, Василю, по-біблійному, не хлібом єдиним живе людина. Зрозумій правильно, бувають у мене замовлення, але...Хоча все життя працював механізатором, ніколи не полишав своєї другої професії, професії душі – писати картини.
Є в Золотолині й інші хороші художники – пенсіонер Сергій Варжель, директор школи Вадим Матвійчук. От серед молоді, таких не спостерігається. Чому так?
Зі слів співрозмовника зрозумів таке, можливо, в кожному з нас жевріє талант. Проте кажуть, що до одного його відсотка ще треба додати 99 відсотків поту. Тоді все вийде, як це трапилося зі звичайнісіньким селянином Степаном Гурмаком.
Василь Авдимирець,
Костопільський район.