Рівне:

Створення та просування сайтів

Руки – на всі штуки

Особливий погляд 15-жов, 2009, 10:059 prov 1 078
Великий Стидин. На перший погляд — звичайне собі село в нашій Україні. З усіма проблемами і труднощами, породженими теперішнім сьогоденням...
І все ж, коли принагідно згадувати Великий Стидин, всяк неодмінно скаже: ”О, там є великий майстер своєї справи, у якого руки – здатні на всі штуки!”.
Мова йде про місцевого жителя Ростислава Радчика – справжнього тобі умільця.
Його ошатна оселя, що розмістилася на краю села, ген-ген аж під лісом, для кожного односельця перетворилася наче в рідну домівку. Люди йдуть, просять:змайструй, Яковичу, граблі, кісся, корито для годілі свиней.
Не зачиняються двері хати сільського умільця й від прохачів щось зробити з навколишніх і далеких сіл Яполоті, Золотолина, Комарівки, навіть Степаня.
Зі Степаня, що в сусідньому Сарненському районі, давній знайомий привозив ремонтувати швейну машинку.
Про таких людей, як Ростислав Радчик, справедливо сказано: і швець, і жнець, і на дуді грець. Тож як тут було не запитати: де, як навчився чоловік отак майстерно все робити? Відповідь була простою. — Самоучка я. Отак просто все хотілося робити для себе, згодом для людей. У мене, як то кажуть, завжди було – що очі побачать – те руки зроблять. Ну, а столярській справі я навчився від батька. Разом ходили до людей дерев’яні хати майструвати. До розмови долучається дружина Ганна:
— А чому ж ти, Ростику, не кажеш про тракторця, якого ти з нашим сином Петром змайстрував, а потім перепродав в Костопіль підприємцю Свинарському.
— Таке було, — продовжує співбесідник. – Сам я за фахом водій, а син – механік. От і змайстрували із зібраних звідки завгодно деталей першого в селі тракторця, яким зацікавилися у районі. А так – усе робля потроху – місцеве лісництво повністю забезпечує возами, санями. Не подумайте, що з цього маю великий зиск. Просто зроблю щось людині, вона мені підсобить. Так і живемо. Послав би Бог здоров’я. Ото головне.
Так вже сталося в нашому житті, що чимало прадавніх ремесел перетворилися в раритетні. Якщо раніше чи не в кожному селі передзвін ковальських молотів порушував вранішню тишу, то тепер цієї мелодії не почуєш.
Хіба що в Ростислава Радчика. Є в нього самотужки змайстрована кузня, де він трудиться разом зі своїм сином Петром. Чи то плуга змайструвати, чи то воза, або звичайнісіньку сапку – люди з ближньої чи далекої округи йдуть до крайньої великостидинської хати.
Тут батько з сином їх зустрічають чемно, ввічливо, а випроваджають пунктуально за вчасно виконане замовлення. Інакше бути не може, якщо в них і поділ праці існує: батько відповідає за роботу із деревом, син – із металом.
— А як з металом, вугіллям, — цікавлюся у співбесідника?
— А отак, коли замовник приносить щось своє, то моє завдання – дотримати слова, що завжди роблю пунктуально. І від цього маю моральне задоволення, бо бачу вдячні погляди відвідувачів.
Клепає Якович (десятий рік вже на пенсії) для людей, з якими звікував, з якими треба доживати життя. Таке вже в нього людське кредо: жити інтересами громади. Бо громада – великий чоловік. От тільки здоров’я вже підводить. А мені згадалося Франкове:
А на горбі край села
Стоїть кузня немала.
А в тій кузні коваль
клепле,
А в коваля серце тепле,
А він клепле та й спів,а
Всіх до кузні іззива...
Ну, чим не про Яковича сказано?
Василь Авдимирець,
Костопільський район.
Схожі новини
Сайт безкоштовних оголошень Сайт безкоштовних оголошень Пакети з логотипом

Соц. мережі
Вгору