Рівне:

Створення та просування сайтів

Не той тепер «дембель», бо й служба не та

Суспільство 28-вер, 2006, 15:069 prov 1 618
Військова служба — серйозне випробування та водночас і школа мужності. Роки, проведені в лавах Збройних сил, як правило, роблять із юнаків чоловіків, учать їх долати труднощі. Навіть незвичні армійські традиції підпорядкувались цій меті.
Здається, це було вчора, та вже минуло більше 40 літ. Вишколені, серйозні сержанти швидко розвели поповнення по казармах, ознайомили з розпорядком перших днів. Десь далеко залишились штатські клопоти, попереду маячили нелегкі будні солдатські. Не відразу швидко і вправно навчились підшивати комірці, вранці за хвилину одягненим стати в стрій, «догодити» вимогливому старшині начищеними чобітьми. А ще виснажливі підготовки, а ще статути.
Після прийняття присяги вимоги подвоїлись, бо пам’ятали, що служимо в Білоруському військовому окрузі, що підрозділи Протиповітряної оборони на передньому краї захисту священних рубежів Вітчизни.
Батьки-командири питають строго, але й заохочують добрі справи підлеглих. І труднощі долали — жили в пристосованих із конюшень казармах, де була цементна підлога, інженерна підготовка на місцевості; тривоги й постійні готовності номер один. А державна казна виділяла щодня на утримання солдат 93 копійки. Та не ремствували, серйозно оволодівали спеціальностями, що придались хлопцям після звільнення в запас: телефоніста, радиста, водія, ремонтника радіоапаратури. А ще пізнавали писані й неписані закони армійського життя. Розповідати про всі — багато часу й місця займе. Скажу лише про один. Три роки під одним дахом, в одному корпусі до єдиної мети: дочекатись «дембеля». Правда, мені поталанило, бо попав «під амністію»: служив на рік менше згідно Указу про вищу освіту. Але двічі бачив, як «проводжають пароплави», тобто звільнених в запас. Тоді демобілізували в травні. Перед появою відповідного Указу «старики» ввечері добровільно (!) «на пам’ять» чистили в їдальні котли, перекидали в курилці бачки з недопалками, а вночі повідомлення про радісну звістку стрічали громогласним «Ура!», свистом і криками. Одягнених із голочки 150-180 «дембелів» ушановували на плацу підрозділу. Вітання командирів, вручення грамот, іменних фотографій біля розгорнутого прапора полку, з яким прощались, цілуючи край, проходження почесним строєм тих, хто зостававсь служити.
Окреме слово про фотографії. Уже на першому році служби солдати обзаводились альбомами, куди заносили окремі «етапи» армійських буднів. Отак і набиралось до півсотні сюжетів про власне життя-буття. Подивіться на знімок, зроблений 40 років тому, теплим серпневим днем. Автор цих рядків — зліва, поруч Володимир Соколов, майстер шахти із Нововолинська, справа тракторист Микола Пилипака з села Бронне Березнівського району. Пропоную світлину в газету з надією, що її побачать рівняни-земляки, які служили зі мною у в/ч 96436 «А», зокрема Віктор Паразенюк із села Радянське Млинівського району, Степан Бузан із Зарічного та Микола Володько із Дубровиччини. Цікаво б дізнатись про їхню долю після звільнення в запас.
А як проводжають «дембелів» зараз? У традиції відбулось чимало змін. Нині служба триває рік, як правило, недалеко від дому. Воїни мають змогу частіше бачитися з ріднею. Ті, що мають іти у запас, точно знають, коли на їх вулицю прийде свято. Президентський Указ лунає весною і восени. Великої врочистості при проводах немає, хіба що щасливчики пригостять друзів буфетною продукцією. Що стосується традиційних фотоальбомів, то нині вони не в пошані. Натомість хлопці обзаводяться блокнотами для адресів однополчан, їх побажань.
Що ж, нові часи — нові віяння. Нині в армії спеціальності не здобудеш. Половина звільнених у запас залишаються служити далі за контрактом. Колись солдат після армії гордився формою — нині «дембелі», як правило, заздалегідь дбають про цивільний одяг. Чомусь вважається непрестижно приходити додому в формі захисника Вітчизни. «Дембелів» найбільше хвилює, скільки отримають при звільнені в запас. А ще більше, куди подітись на «гражданці». Добре, коли вдасться стати студентом, хоч і диплом не завжди рятує від безробіття. Дехто з юнаків за всяку цінну намагається «сачконути» від призову. Їх до певної міри можна зрозуміти, пам’ятаючи про «дідівщину», тобто нестатутні стосунки в підрозділах, випадки каліцтва, а то й смерті під час проходження служби. А коли ще й батьки роблять усе, аби син не пройшов серйозної школи мужності й становлення, то хіба це не показник зниження престижу армії в суспільстві? Юнаки, котрі віддають військовій справі сили, знання, помисли, мали б відчувати принаймі нормальне ставлення до себе, захист у суспільстві. Адже до переходу всієї армії на контрактну основу, про що мріють властьімущі «верхи», чекати щонайменше 3-4 роки.
Василь ЯНОШІ,
Дубно.
Схожі новини
Сайт безкоштовних оголошень Сайт безкоштовних оголошень Пакети з логотипом

Соц. мережі
Вгору