ВАСИЛЬ ЗАЄЦЬ – СИН І БРАТ ВОЇНІВ…

Уже з півроку на стадіоні «Колос» у райцентрі щоранку вперто у чемпіонському темпі відміряє кілометри юнак спортивної статури. Пізньої осені та взимку на вулиці розвиднялося пізно, тож з допомогою лише традиційного вітального «Доброго ранку!» не вдавалося ідентифікувати наполегливого спортсмена. Коли ж посвітлішало, то перед кількома аматорами вранішнього моціону постав у повній красі 18-річний млинівчанин Василь Заєць. Як розповів сам юнак, він закінчив навчання у Млинівській ЗОШ №3, а нині готується до служби у Збройних Силах України. За післяшкільний час одержав посвідчення водія на курсах у Товаристві сприяння обороні України.
Що ж спонукало вродливого парубка скорочувати години сну, який у його літа такий міцний і майже непереборний, та торувати шлях на стадіон? Мабуть, аби відповісти на це питання, то варто ближче познайомитися із членами сім’ї Зайців. Батько Володимир, можливо, як ніхто інший знає, що таке фізичний гарт воїна, бо на його долю випала нелегка солдатська ноша – участь у бойових діях у Республіці Афганістан. На війні у чужих горах млинівчанин пізнав не тільки, по чім ківш лиха, а й кожною фіброю власного тіла засвоїв істину: витримати навантаження військових буднів може не просто здорова людина, а тренована і загартована. До речі, саме це та висока професійна підготовка допомогли йому з честю виконувати миротворчу місію у дев’яностих роках минулого століття у колишній Югославії.
Про фізичні навантаження на воїнів із власного досвіду знає і Олександр Заєць – старший брат Василя. Саша вже звільнився у запас після служби в Українській Армії. До речі, його солдатські будні минули в одній із елітних частин Збройних Сил України – аеромобільному, або, як казали раніше, повітряно-десантному підрозділі. Якраз Саша і переконав брата, що зазвичай «умирають» під час інтенсивних фізичних навантажень у перші тижні служби ті, хто до армії ставився з прохолодою до спорту. Там такі юнаки відразу переконуються, що, як кажуть, навіть воляче здоров’я не компенсує огріхів чи відсутності навиків у фізичній підготовці. Річ у тім, що завдяки потенціалу організму можна й металічні прути гнути, а на турніку зависнути «шлангом» чи стати об’єктом для глузування під час виконання інших вправ та спеціальних комплексів.
До речі, Василь Заєць теж мріє служити в аеромобільних військах. Урешті, він ще не знає, куди його направлять під час проходження призовної комісії, але буде проситися у десантники. І річ не тільки в тім, що брат Олександр своїми розповідями допоміг Васильку визначитися. Він уже давно мріє про суворі будні і героїчну романтику бійців у голубих беретах і тільняшках, бо кінофільми, які переглядав останніми роками, остаточно сформували переконання: справжні мужчини не ті, що служили в армії, а ті, що милувалися чарами матінки-землі із піднебесся під куполами парашутів, хто готовий у будь-яку мить виконати найскладніше завдання держави.
Відтак Василь Заєць і готується до солдатських буднів у десантній частині.
— Чи не відлякують тебе майбутні стрибки з парашутом? – запитую.
— Ні, не злякаюся, — повільно, але впевнено відповідає Василь.
Надіюся, майбутній десантник підтримає військову марку своєї сім’ї, а на адресу тата і мами надходитимуть лише подяки його командирів…
Віталій ТАРАСЮК,
Млинів.