Поплатився лелека за свою довірливість

Десять років тому Євгенія Савчук на пасовищі здибала бусла, що волочив підбите крило. Жінка кілька днів підгодовувала пораненого, потім забрала в обійстя. Спершу знайда жив за хлівом, а з приходом холодів перебрався на солому до курей, гусей, качок, де і зазимував, маючи сусідами не лише галасливе птаство, але й спокійну Каштанку. Крило в боцюна зрослось невдало. Відтоді восени не раз „закликали” його родичі летіти у вирій, однак далася взнаки травма після жорстокого удару об телефонні дроти.
Іван став улюбленцем не лише Савчуків, але й сусідів, зробився всеїдним, мав багатий раціон. Потрошки від зарізаної птиці, шматки булки та ковбаси, посолене сало, яєшня, смажена картопля, вареники – не гребував нічим. Починаючи з весни, шукав мишей і черв’яків на оранці, комах-плавунців, жаб і ящірок у озерцях і канавах. Померла дружина у пана Леонтія, ото часто господар і „приймак” перебивались всухом’ятку. Отак помаленьку й час минав. Івана добре знали мешканці кутка, навіть сусідські собаки не чіпали, хіба що пильно проводили поглядом, коли той простував на луг чи з лугу. До речі, упродовж десяти років птах ніколи не ночував на березі ріки. Все розумів, хіба що сказати не міг, уважно слухав господаря, примружуючи око, підтакуючи головою.
Днями зустрів господаря на вокзалі. Бачу, чимось стурбований пан Степан. Вловивши мій запитальний погляд, сумовито мовив:
— Немає нашого Івана, нікому вже хапати на льоту карасиків!
Завітав напередодні дубенський рибалка до Савчука, аби порадувати улюбленця дарами озера, та дізнався прикру новину. Якось під вечір Іван почимчикував на запущені двори ще колишнього заготзерна, почав обстежувати болітце в надії поживитися жабками. А неподалік двоє бомжів убивали час над пляшкою, поруч із ними розлігся собацюра. Побачивши лелеку, собака враз грізно наїжився, кинувся на нього. П’яниці ще й нацькували „четвероного друга”. Все скінчилось за якусь хвилину. Собацюра переможено шматував розірвану тушку лелеки...
Довірливість погубила бусла: не всі двоногі істоти виявились такими, як господар, котрий „по-людськи” віднісся до пораненого птаха, знайшов до нього підхід, визнав за „свого”. Прикро лише, що нікого за скоєне не спитаєш. Десь поділись бомжі. На запущеному дворі заготзерна залишилась купка закривавленого пір’я та недогризена лапа.
Здивований дідусь уперше не дочекався того вечора Івана – вранці всюдисущі хлопчаки повідомили пану Леонтію прикру новину. Серце в старенького стиснулось від жалю за довгоногим другом, що довго був членом сім’ї, скрашував дні пенсіонера...
Валентин СУМЕНКО,
Дубно.