Зібралася хоч трошечки спочити.
Вона готується поволі до зими,
А я ще спробую піднятись і злетіти...
Це так непросто, бо з пораненим крилом
Ще жодна пташка в небо не злетіла.
Я – піднімусь, торкнусь хоча б пером.
Душа моя крилата,
Я, мабуть, щаслива.
Любов Ярмолюк – людина надзвичайно широких здібностей. У коло її уподобань потрапила не тільки справа всього життя – медицина, але й любов до поезії, історії, музики, творчості у всіх її проявах. Стіни квартири прикрашають власноручно виконані вишивані картини. Кущі троянд, висаджені нею, оточують храми та монастирі області. Серця людей, яким вона допомагає, сповнюються любов’ю та теплом і несуть цю естафету далі…
Життєвий шлях поетеси майже не відрізняється від долі пересічної жінки: школа, інститут, сім’я, робота. Та відмінність в основному – ставленні до цього життя. Любов до кожного дня, хвилини, миті. Зацікавленість у тому, що оточує. Наповненість увагою та турботою до ближніх. І якщо хтось потребує допомоги, будьте певні, він її отримає. Ця жінка уміє зрозуміти без слів, сповнитися співчуттям, подарувати частинку своєї душі і нічого не вимагати навзаєм. Бо така вже вродилася…
Можливо, її секрет у родинних коренях, що сягають глибин вищого духовенства. А потреба турбуватися про слабких та немічних з’явилася після власних життєвих випробовувань, таємниці яких відкриваються у віршованих рядках. І якщо вчитатися у них – зрозумієш причину туги за нездійсненим коханням, біль за долю співвітчизників, слабкість та красу жіночого серця, силу і стійкість характеру справжньої берегині дому.
Пережите, вимріяне, пронесене через власну душу, знаходить відображення у віршах. Невтомність, енергійність, любов до життя – у повсякденних справах. Про типовість долі ми дещо злукавили. За плечима у лікаря-терапевта – дві вищі категорії, бізнесові контакти з радником Білла Клінтона з економічних питань у Східній Європі Ніколасом Гончаровим, дружиною колишнього президента Польщі Іолантою Квасневською, створення громадської організації УМСА Християнської спілки сім’ї та молоді, меценатство місцевих монастирів та храмів…
– Люблю все красиве – і бачу його навіть у дрібницях, – розповідає Любов Ярмолюк про себе, – І за все дякую Богові, цінуючи кожен прожитий день, – додає задумливо.
Римувати Люба почала ще з дитинства. Справжні ж, вистраждані рядки:
Життя – це віражі
у вертикалі,
Все решта – хоч не
зовсім, та деталі,
Бо фінішна пряма
всього одна,
Тож випий, випий
чашу всю й до дна...
з’явилися після загибелі колишнього одногрупника, головного лікаря РОКЛДЦ Віктора Поліщука. Зараз їх часто повторюють, не знаючи, хто насправді автор поезії.
Ім’я Любов теж символічне. Це слово часто на її вустах. Крім любові до людей, медицини, поезії закохана у духовну музику.
– В усьому, навіть поганому, треба бачити щось хороше, – переконана співрозмовниця. – Кожна людина несе у собі щось особливе. Я намагаюся віднайти ці кращі сторони, показати їх, пробудити у людях прагнення жити наповнено, цінувати кожну мить. Мені завжди когось шкода. Подивіться навколо – скільки по-справжньому обділених, нещасних людей, калік. Я приводжу їх у приклад тим, хто, маючи сили та здоров’я, незадоволений своїм буттям.
Оточуючі ж, у свою чергу, спонукають її до творчого зростання.Жити, творити, кохати і навіть в негарному бачити красиве, – ці слова характеризують її якнайкраще. І ще один штрих. Дід пані Любові часто повторював: “Краще дати, ніж просити”. Через те віддає Любов Ярмолюк частинку душі, серця іншим. І знаходить своє призначення саме у цьому.
Неля ЗАБОЛОТНА,
Рівне
Я знаю, як душа твоя щемить, розгоєна,
Шукає затишку неначе пташка втомлена.
Ти – та свіча, що тихо так ковтає сльози.
Я вірю – ти зустрінеш ще сріблясті
ранки в росах.
Ще надто рано, щоб сплітала осінь в коси
Оті дощі, що десь несуть морози...
Ти віриш: є ще літо й просто пізнє літо.
Я знаю – кращі дні тобою будуть ще
прожиті...
Ти віриш, що цвістимуть ще ренклоди?
Рожеві пелюстки впадуть тобі на ноги?
А, може, понесуть їх чисті води
Туди, де варто зачекать найкращої
нагоди...
Я вірю, що є літо й просто пізнє літо
І кращі дні тобою будуть ще прожиті.
***
Не знаю, чи я вірю в Бога.
Питаю себе знову й знов.
Звертаюся, як б’є тривога,
Або окрилює палка любов.
До храму йду не тільки в свято,
Але й за покликом душі.
Так встигнуть хочеться багато,
Тисячоліття вже торкнулося межі...
Був час, як нищили ікони.
В музей все йшло і на склади.
Клялись до храму не ходить ніколи,
Тепер – поповнюють ряди...
Так просто – з крайніх лівих у вкрай праві,
Дорогу у Синод священний протоптали.
То де так можна, у якій державі,
Щоб про мораль свою забули, чи не
дбали...
Не знаю, чи я вірю в Бога.
Запитую себе все знову й знов.
Через дорогу проведу сліпого,
І до знедолених присутня ще любов.
***
Осінь тихо ковтає сльози,
Жде, що швидко настануть морози.
Спорожніли гнізда лелеки,
А до літа ще так далеко.
Осінь тихо шепоче листям
З того дуба, що вкрився намистом.
Море листя і жолудів море,
А до літа ще так нескоро.
Одягнули з туману сорочки
І поля, і гаї, і садочки.
Осінь, чуєш, ти слухаєш мене?
Вже родилося жито зелене!
Осінь тихо ковтнула сльози,
Не страшні вже їй ті морози,
Бо покриє поле озиме
Біла ковдра осінньо-зимна.
***
Емігрантам присвячується
Відлітають у теплі краї
Українці, немов журавлі.
Не зібрати вас, мабуть, ніколи,
Як росу на пшеничному полі.
Українці мої, українці,
Виживаємо ми поодинці.
Зерно до зерна – буде колос.
„Єднайтесь!”– кажу на ввесь голос.
Де добре, звідтіля не тікають,
Але й матір в біді не лишають.
Журавлі відлітають, бо знають -
Щовесни до гнізда прилітають.
Все ж летять у теплі краї
Співвітчизники, мов журавлі,
Бо така історична доля –
Всюди поруч неволя й воля.
Українці мої, українці,
Ми жити повинні по вінця,
Інтелекту у нас вистачає
Й покоління нове виростає.
Вірю, буде земля ще щаслива,
Усміхнеться в утробі дитина.
Лине пісня з небес журавлина
Ти живи, піднімайсь, Україно!
***
Я не шкодую за прожитим
Я не шкодую за прожитим
Вчорашнім днем, та тими, що минули.
Я хочу поклонитись квітам
Й прожити так, щоб завтра не забули...
А серце в рубчиках і ранках,
Вже досить назбиралося світанків
Й недоспаних, стривожених ночей,
І тисячі благаючих очей...
Я не шкодую за прожитим,
Таким складним, таким нелітнім,
Моїм покресленим не раз життям.
Я вірю, вірю в долю й майбуття!
Життя – це віражі у вертикалі,
Все решта – хоч не зовсім, та деталі,
Бо фінішна пряма всього одна,
Тож випий, випий чашу всю й до дна.
***
Моєму товаришу в пам’ять про дружину
Ти народився під сузір’ям Близнюків.
О Боже, як бентежно ти її любив!
Та надто рано в небуття пішла
воя лебідка.
Ти в мармуровій залі – одинока скрипка.
Прости цю душу грішну й безневинну
І не шукай в собі іще якусь провину,
На жаль, ніхто ще звідти не вернувсь
назад.
Її ж стежина встелена конваліями
в Райський сад.
Не рви натягнуті до болю
сухожилля – жорсткі реалії життя.
В ту мить – це майже божевілля.
Я спробую „адажіо” для тебе
тихо наспівать.
Прошу тебе, вже вистачить гіркий
полин ковтать.
О, Анно-Аню, просто Афродіта.
Прости й прощай, і не жалій за тим,
що не збулось.
Ти не дограла сонячну сонату на
вершині літа.
Ми прахові твоєму тихо молимось.
***
Поліський ранок
Я милувалась ранком в лісі,
Це просто казка на Поліссі.
Із ситцю в сорочках берізки,
Й блакитне небо тут так близько.
Високі сосни у долонях
Вже лащать сонця перший промінь,
Різьблена та кремезна крона дуба
Поважно дихає на повні груди.
Тут медом пахне кожна квітка,
З ромашок виткана намітка,
І трави у сріблястих росах,
І мавки розпускають коси.
Ось джміль вовтузиться під листям,
Рум’янять щічки модниці-суниці,
Конвалії струсили кисті
Й підморгують мені чорниці.
В своїх плісе стоять лисички,
Сірий туман згортає річка,
І соловей торкнувсь струни,
Що не збагнули люди на землі.
Співай, співай же, солов’ю,
Я знаю, що я так не вмію.
Хай казка довше живе в лісі,
Я закохалася в Полісся
Любов ЯРМОЛЮК
