Рівне:

Створення та просування сайтів

Пам’ятний автограф з підтекстом, або зустріч з генієм

Особливий погляд 05-сер, 2010, 10:209 prov 1 188
Якось непомітно пройшло в березні відзначення ювілею видатної поетеси сучасності Ліни Костенко. Був скупий кількагодинний репортаж на телеканалі “Інтер”. Любителі красного письменства, що зібралися на презентації перевидання “Берестечка”, приуроченого до ювілею поетеси, не могли нарадуватися, що авторка нарешті обізвалася після довгих 40 літ мовчання (у далекі 70-ті її книги перестали друкувати, про літераторку “забули”). Отже, відбулась, по суті, презентація цілого творчого життя. Але, як заявила сама ювілярка, відчуття в неї важке, бо “знову його відбирають”. Ні Кравчук, ні Кучма, ні Ющенко не боролися за незалежність, та й при цьому у президента прозріння (а сподівались на каяття) не сталось.
Із кислим виразом ­обличчя сиділа у залі Українського Дому віце-адміністратор Ганна Герман, слухала гіркі слова пані Ліни, навіть не піднялась з місця, коли гурт автентичної музики “Древо”, учасники Чорнобильської культурно-етнографічної експедиції заспівали авторці прекрасних творів “Многая літа!”
А мені пригадалось, як цю славнозвісну поетесу, гарну та приємну жінку, гордість національної літератури тепло вітали мешканці древнього Корця влітку 1995 року. Хоч і тривала заборона видавати написане поетесою, їй закривали рот, мовляв, у творах її немає хвали владі, передових ідей, а вона ж продукувала найпередовіші художні ідеї, що, проте, не збігались із партійними. Ось і клеїлись до авторки, яка виявилась однією із небагатьох неуражених ідеологією мертв’яччини, ярлики на кшталт “вірші мають відверто антирадянський та пронаціоналістичний характер”, “позначаються тенденцією індивідуалізму”, “її поетичне вміння не сягає далі антигромадянських, привабливих для міщан, викрутасів”, “справжні творчі можливості автора – посередні”. Такою була офіційна оцінка творчості великої сучасниці, котра першою серед слов’янських письменників була відзначена престижною Міжнародною премією імені Франческа Петрарки. Згадаємо також всесвітній конгрес “Ліна Костенко – поет і мислитель”, що відбувся в 1990 році у США, численні її зарубіжні видання, монографії та дисертації за творами письменниці. Адже стояла вона, та і досі стоїть в одному ряді з найвидатнішими літераторами всіх часів і народів. А рідна держава не надто поспішала ­визнавати великого митця, поетеса мусила “піти, як на дно”.
Дебютувавши трохи раніше “шістдесятників”, Ліна Костенко стала їхньою “передтечією”, однією з тих, хто творив істинно цінне поетичне слово, сміливо ламав узвичаєні традиції. У багатьох її творах постає національна історія: “Чигиринський колодязь”, “Князь Василько”, “Маруся Чурай” та інші.
Та нелегко пробивалось написане до читача. Скажімо, в 1972 році було “зарізано” її поетичну збірку “Княжа гора”. Рецензенти Микола Бажан і Леонід Первомайський, відзначаючи талант авторки, таки ­знайшли зачіпки-зауваження на зразок “трагічності та приреченості конфлікту” і радили щось доробити, викинути, ніби йшлось про доробок початківця.
“Карти розкрив” директор видавництва “Радянський письменник” Анатолій Стась, оголосивши війну нездар із генієм, авантюри та неграмотності з безсмертними рядками. В доповідній записці відділу культури ЦК КП України він пише про “дивовижну безграмотність, люту, неприховану ненависть до всього, що дороге комуністам” авторки; розмова з Костенко “справляла враження, немов перед тобою психічно хвора людина, або ж вправна затята акторка, котра знає, що навколо неї створено певний німб небезпечного таланту, а в душі розуміє, що за цією штучно створеною завісою лежить звичайнісінька посередність”.
А чудовий роман у ­віршах “Маруся Чурай” чиновник Стась вважав “ідейно плутаним”, про нього склалась у видавництві думка, що цей твір нічим не заслуговує на появу у світ, оскільки в ньому “знову ідеалізується давнина, знову безкласове, солодке, як мед, суспільство на Україні-ненці, знову замилування тими часами, коли “навіть глина була краща”. Забігаючи трохи наперед, скажу, що майже всі вірші із збірки “Княжа гора” увійшли у видане пізніше “Вибране”. Бо ж не могли не подобатися розумному читацькому загалу рядки, що зв’язані з найглибшими джерелами життя людської свідомості:
Дуже дивний пейзаж: косяками ідуть таланти.
Сьоме небо своє
пригинає собі суєта.
При майстрах якось легше. Вони – як Атланти,
Держать небо на плечах. Тому і є висота.
А свою зустріч із великою поетесою, напевно, ніколи не забуду. Відразу тоді зрозумів, що завідуюча абонементом районної бібліотеки Лідія Ковальчук має хорошу новину. Проте почутому не повірив: через декілька хвилин побачу Ліну Костенко? Відому поетесу, лауреата Державної премії України імені Т.Г. Шевченка. Можливо, вдасться познайомитись з нею. Перечитав заповнений формуляр – все правильно.
Дещо насторожено поставилась гостя до рекомендації бібліотекаря: редактор районної газети, член бюро райкому партії. Іронічно зауважила: “Мабуть важко чесній людині сидіти на двох стільцях”. Дещо пожвавішала, довідавшись, що багато років я керую літературним об’єднанням “Первоцвіт”. Розпитала, хто входить до нього, чи беруться початківці за ­історико-краєзнавчу тематику, народно-релігійні звичаї. А потім несподівано попросила підібрати надруковані на літературно-мистецькій сторінці твори, аби переглянути їх, побачити, “чим живе літературна поросль на місці”.
Наступного дня приніс папку з кращими творами членів “Первоцвіту”, що побачили світ впродовж останніх двох років. Насмілився запитати, що привело київську гостю в провінційне поліське містечко і чи погодиться вона зустрітись із любителями поезії. Виявилося, що приїхала поетеса власним “Запорожцем” (за кермом був її чоловік) і ще тиждень пробуде в Корці. Щоранку вона відвідує Свято-Троїцький монастир, під стінами якого похована Анна Оленіна-Андро, жінка, в яку був закоханий основоположник російської літератури Олександр Пушкін, його поетична муза. Ліна Костенко зізналася, що мріє написати книгу про прекрасне почуття обох цих людей. Стосовно зустрічі в літературно-мистецькій світлиці, то поетеса дала “добро”, зауваживши, аби її організатори не мали неприємностей від партійної влади. А ще дізнався, що поважна гостя інкогніто обійшла пішки всі історичні місця Рівненщини. Та з читачами містечка зустрінеться вперше. Відрадно, що вечір все ж відбувся, бо в таких поселеннях твориться історія.
Дівчатка-культармійці розвісили в райцентрі барвисті оголошення, через газету запросили кореччан на зустріч.
А вечір таки вдався. Бібліотекар Лідія Сиротюк ознайомила присутніх із творчим доробком поетеси, зазначивши, що Ліна Костенко усім життям своїм утверджує благородство мистецьких принципів, прагне розбудити націю, попередити від духовного краху. Сама ж київська гостя говорила про головні напрямки, провідні теми своїх творів: долю будівників незалежної України, ­вічність слова і пісні, духу і мистецтва, покликання співця народного. І відповідала на різноманітні запитання: коли приходить натхнення, як працюється, що думає писати найближчим часом; читала власну поезію. Вірші пані Ліни лунали і у виконанні культармійців, педагогів.
Вечір тривав майже чотири години. Міський голова Віктор Качановський подякував поетесі за сумлінну працю на благо українського народу, ­приймаючи коровай та квіти, Ліна Костенко розчулено говорила, що здивована таким прийомом і обіцяла приїхати ще, закінчити книгу про Корець.
Зізнаюсь, що дуже хотів мати автограф літераторки, але не знайшов у книгарні жодної її книги. Мені вона підписала тематичну сторінку “Ідеологічна мертв’ячина у війні з генієм” з газети “Молодь України” про історію невидання книги “Княжа гора”. Розмашистим почерком поетеса вивела: “Василеві Михайловичу Яноші з привітанням від такої-сякої Ліни Костенко. 15.VII. 1995р.Корець”.
І лише пізніше я зрозумів суть підтексту слів “від такої-сякої Ліни Костенко”.
Спогад хочеться закінчити словами поетеси:
Подивися: і що воно таке?-
В космічний вік, вік атома й заліза, -
Так наче зверху тіло вже людське,
Але душа ще з дерева не злізла.
Так авторка з висоти прожитих літ попереджає, що “і в ХХІ віці ще й досі трапляються ­де-не­-­де неандертальці”, що не слід боятися правди, хоч яка вона гірка, і не слід боятися смутків, хоч вони як ріки. Дай Боже, щоб мали ми змогу і надалі черпати наснагу в творах Майстра, котрий, немов Атлант, тримає небо на плечах. Аби читачі мали Висоту – безхмарну, закличну, що заряджає натхненням на довгий час.
Василь ЯНОШІ.
Корець.
Схожі новини
Сайт безкоштовних оголошень Сайт безкоштовних оголошень Пакети з логотипом

Соц. мережі
Вгору