Гості та туристи старовинного Корця, знайомлячись зі Свято-Троїцьким монастирем, звертають увагу на невеличкий надгробок, турботливо доглянутий, із полірованого граніту, на якому золотими буквами написано: „Анна Алексеевна Андро, рожденная Оленина”. Так, у могилі, що притулилась до східної стіни теплої Іванно-Предтечної церкви — найбільшого архітектурного ансамблю міста, — вічним сном спить та, образ якої оспіваний Олександром Пушкіним у багатьох поезіях.
Гадаю, читачам цікаво буде дізнатись, чому опинилася мешканка далекої холодної російської столиці в нашому краї, а ще – про її стосунки з генієм. Про ці стосунки відомо чимало, та не все. І головне ж — відомо не всім. Отже, подумки перенесімось у північний Санкт-Петербург, місто на Неві першої половини ХІХ століття. Анна Оленіна (або ще як її називали — Аннет) була молодшою дочкою Олексія Оленіна, одного з передових людей свого часу. Це з нього, юного нероби, Фонвізін „списав” Митрофанушку в комедії „Недоросль”, котрий „не хотів учитись, а хотів женитись”. Від сорому син знатних вельмож подався за кордон, здобув прекрасну освіту. Вчений, директор Публічної бібліотеки, президент Академії мистецтв, який пізніше обіймав високі пости при імператорському дворі, познайомився з поетом, зірка всесвітньої слави котрого тоді сходила після повернення останнього з південного заслання. Маститий меценат багато зробив для розвитку історичної науки, літератури й мистецтва в Північній Пальмірі: написав декілька праць про минуле Греції та Росії, а ще — у власній садибі в Приютіно тримав своєрідний салон, де збирались митці. Там часто бували письменники Карамзін, В’яземський, Міцкевич, композитор Глинка, художник Брюлов, інші діячі культури. Сюди ж залюбки поспішав і Пушкін – була одна причина для відвідин Пушкіна: дванадцятирічне вуглувате дівчисько (такою запам’ятав її, відправляючись на заслання) виросло в красиву, струнку, серйозну, жваву білявку.
— Уже впродовж 1828 року, — каже Дем’ян Вознюк, — поет створює одні з найкращих ліричних творів, бо палає від кохання до фрейліни її імператорської величності. Юнка щойно стріла свою двадцяту весну.
Відразу розставимо крапки над „і”. Дівчина не встигла його полюбити, через те поет страждав. Було кілька причин такої диспропорції. Пуританське виховання в родині стато-секретаря парламенту цивільних справ „тримало” Аннет в певних рамках і не вельми стикувалось із вільнодумством літератора. Юнка прихильно сприймала найцікавішу людину свого часу (хоч і звала його „червоним піратом”), видатну на ниві літератури. І не більше. А 29-літній закоханий надто „форсував” події, „постійно крутився біля неї”, — як підмітив один із його сучасників В’яземський. Оленіна залюбки читала присвячені їй проникливо-трепетні рядки, та спромоглась тільки перейти з простого „ви” на сердечне „ти”. З іншого боку, контакт із видатною постаттю позитивно впливав на юну красу. Вона пише вірші, прозу, музику (брала уроки в самого Глинки). Окрім цікавого „Щоденника”, знайденого в Парижі, перу Оленіної належать начерки „Роману нашого часу” (1813р.), музика до кількох творів, зокрема відомої „Смерті Єрмака” Рилєєва. Саме з уст Аннет вперше почув Пушкін грузинську мелодію, привезену Грибоєдовим, і в той же день написав слова прекрасного роману „Не пой, красавица, при мне”. Поетові рукописи того часу списані на полях вензелями, портретами пасії. Він присвячує їй цикл творів, що стали класикою любовної лірики. Назвемо хоча б „Глаза Оленины моей”, „Город пышный, город бедный”, „Ты и вы”, „Увы! Язык любви болтливый”, „Приметы”, „Что в имени твоем…”, „Ее глаза”, „Я вас любил, любов ещё быть может…”, що засвідчують високе почуття автора. Кого не схвилюють рядки, що стали вічними, пережили віки:
Я вас любил, безмолвно, безмятежно,
То радостью, то нежностью томим.
Я вас любил, так искренне, так нежно,
Как дай вам Бог любимой быть другим.
Але мріям найвидатнішого літератора ХІХ століття не судилось здійснитись. Двічі він просив руки й серця Аннет, але її мати, Єлизавета Марківна, рішуче відмовляла. Бо вельможна родина тримала ніс за вітром. А поет знов потрапив у немилість «власть імущих», знову опинився під наглядом. І хоча Оленіну вдалося відвести караючу десницю від Пушкіна, та, щоб не заплямувати себе в очах монарха, батько пориває дружбу з бунтівником, готує до розриву й доньку. Відтоді все в Приютіно не на користь поету. Пішли в хід вигадки про його непостійність, невідповідність віку майбутньої пари, відсутність багатства у нареченого. Якось Анна пізніше в розмові з племінником зронила: „Он был страшный вертипрах, да к тому же бедный”. Людина щедрої душі, начитана, поціновувач прекрасного, з передовими поглядами, вона добре знала, що втрачає, та не могла іти проти волі знатних батьків котрі не хотіли мати „такого” зятя, до того ж, безсоромного автора фривольної „Гавриліди”. Правда, дехто із пушкіністів вважає, що, крім всього, Аннет була закохана в іншого, що малоймовірно. Адже вона до кінця днів своїх зберегла альбом з автографами та малюнками Олександра Пушкіна. Та й вийшла заміж лише після його смерті, в 32 роки. Правильно буде говорити про почуття до поета, що просто не встигло розквітнути.
Чоловіком великосвітської красуні став Федір Андро, нащадок славного роду Ланшефонів (на їх честь у Франції названо місто і провінцію). Його батько – офіцер лейб-гвардії гусарського полку – встиг повоювати в Америці проти англійців, потім служив у Росії, отримав від імператора Павла І титул графа. Учасник війни проти Туреччини, Швеції, Франції (1812 року відзначений багатьма вищими орденами й медалями). Був херсонським військовим губернатором і новоросійським генерал-губернатором. Поселився в Одесі, став одним із будівельників південного міста.
Анна Оленіна в 1844 році їде до Варшави, де чоловіка призначають президентом міста. Там сім’я мешкає майже 40 років. Подружжя мало четверо дітей: син Федір, дочки Олександра, Софія, Антоніна. Після смерті чоловіка (7 липня 1885 року) наша героїня мешкала в Федора в селі Деражному, під Костополем, та в маєтку Антоніни, село Середня Деражня, Новоград-Волинського району (Житомирщина). Останні роки старенької пройшли серед дітей та онуків. Вела спокійне, мирне життя, частенько буваючи в Корецькому Свято-Троїцькому монастирі, поважаючи його звичаї та черниць. Зі своїх статків щедро обдарувала обитель: крім 300 десятин поля, луків і пасовищ у Шитні, передавала сюди речі релігійного вжитку, коштовності, чималі суми на утримання притулку для малолітніх дівчаток-сиріт; першою в Україні запровадила для них різдвяні „ялинки”. Ще й зараз у монастирській церкві вам покажуть лампаду-свічадо та дорогоцінний особистий фрейлінський шифр (вензельський знак), що засвідчував її причетність до імператорського двору. Корецькі школярі записали спогади деражненців про „тиху, щиру та дивну пані”, котра всіляко допомагала селянам. А коли Анна Андро померла в 1888 році, проживши 80 років, то жалобна процесія простяглась на кілька верст. Від маєтку, де вона мешкала, залишився тільки старий, запущений сад.
А тепер дещо про неприємні речі. Про Пушкіна і про його стосунки з Оленіною пишуть чимало. Та дивує і насторожує недбальство у підготовці матеріалів, бо перекручуються окремі факти і події, подаються з „вигідних” авторам позицій. Не раз читаєш, що старенька „доживала свій вік у Корці, де мешкали її діти і внуки” (тижневик „ОГО”). Не мешкала вона в Корці, як і її діти та онуки, а приїжджала сюди в монастирських клопотах. У „Народній газеті” Ірена Гординська в матеріалі „Пушкін і Рівненщина” обіцяла розказати про близьких поету людей, доля яких переплітається з невеликим містечком Деражне Костопільського району. Краще б за це шановна пані взагалі не бралася. По-перше, вимислом є, що Анна Андро відмовила поету, котрий просив її руки та серця. Хай авторка не знала тодішнього етикету. Вразили наступні, дійсно „мало відомі факти” про те, „коли вона померла, то її поховали тут-таки, в Деражному, на кладовищі”. Отакої! А корчани ось уже 120 років до чиєї могили ходять (на фото)? Що це: незнання матеріалу чи бажання видати бажане за дійсне? Адже є заповіт Анни Андро, де вона просить поховати її в Свято-Троїцькому і монастирі, рішення Синоду задовольнити прохання.
„Київські відомості” пішли ще далі. Газета стверджує, що „наречена Пушкіна померла в монастирі біля Новоград-Волинського”. Далі стверджується, ніби уславлена поетеса Ліна Костенко відкрила „Відомостям” (тобто, читачам, „ще одну маловідому сторінку з життя й творчості сонця російської словесності”. Автор Станіслав Бондаренко пише, що „Ліна Костенко виявила могилу Оленіної в Корецькому монастирі, неподалік Новоград-Волинського”, що „Анна… не прийняла руки Пушкіна”. І „найцікавіше” — лише після того, як Ліна Костенко виявила її могилу, на ній встановили табличку. Тут правда лише те, що поетеса не раз приїжджала в Корець, ретельно вивчала тему взаємостосунків двох непересічних постатей, написала про них повість. Ну, а все інше не витримує критики, як і твердження, ніби в монастирі й досі зберігаються „Щоденники” деражненської благодійниці. Свого часу я з цим питанням звертався до настоятельниці обителі матушки Наталії – ніяких „Щоденників” там „не зберігають від чужого ока”.
Нарешті, така деталь. Олександр Сінкевич у розлогому матеріалі „Кохана Олександра Пушкіна покоїться на Рівненщині” (газета „Сім’я і дім”) стверджує, ніби „Олександр і Анна були коханцями і таємно зустрічались”, а дехто навіть „наважується назвати поховання… могилою коханки Пушкіна”. Зауважу, що мешканці монастиря глибоко обурюються, коли від мало обізнаних чують: „А де могила коханки Пушкіна?” Журналісту достатньо було заглянути в тлумачний словник, аби не плутати грішне з праведним, тобто терміни „коханка” і „кохана”.
В одному з обласних видань читав, ніби „поет приїжджав до коханої в Корець” (посилання на добре знання звичаїв Полісся, відображене в сцені корчми „Бориса Годунова”). Не треба бути великим аналітиком, аби не помітити, що тут „не стикування” в часі, бо Андро перебувала в нашій місцині після смерті Пушкіна.
Чимало цікавого почуєте про славетний Корецький монастир. І серед нього – історія, пов’язана з іменем російського класика та його музи, котра надихнула поета на створення таких рядків, що увійшли в скарбницю світової літератури.
Василь ЯНОШІ,
Корець.
