Поетеса з ангельським іменем

Нашу талановиту землячку, поетесу Ангеліну Оборіну ми, можна сказати, перехопили прямо з поїзда — вона саме прямувала зі Львова в гості. Для того, аби більше дізнатись про її творчий та життєвий шлях. Адже хоча вона зараз живе й працює у Львові, сама родом з Теслугова Радивилівського району.
Отож, як розповідає Ангеліна Оборіна, вона закінчила два інститути — в Луцьку та Алма-Аті. Окрім педагогічної освіти, має 6 спеціальностей. Оскільки чоловік був військовим, сім»я часто переїздила. Два роки жила за кордоном у Німеччині, працювала комендантом житлового масиву. А ще вона — майстер мотоспорту.
Доля двох дітей пані Ангеліни також склалась цікаво. Донька живе в Чехії, вона художниця, оформляє мамині збірки. Син, колишній воїн-афганець, президент парашутного клубу в Одесі, також пише вірші. Пані Ангеліна вже має шестеро онуків.
Та не тільки у житті, а й у творчості своїй пані Ангеліна — багатопрофільна поетеса. Адже віршує й для дітей, і для дорослих, пише інтимну лірику, пісні, гумор, духовні твори. І друкований доробок уже чималий — 10 збірок. Перша книга «Голубий сон» вийшла у 1994 році. Вона, як і три наступні — “Веселый лучик” (1999), “Зайчик в»яже рукавички” (2000) та “Сонце в безкозирці” (2004) призначена маленьким читачам. А взагалі почала друкуватись ще у 1965 році в газетах і журналах. У творчому доробку пані Ангеліни є й книга пісень “Рожева мальва” (2000), музику до якої написав композитор Сергій Петросян. Три інші книги «Подих часу» (2004), «Жінці для щастя потрібно…» (2001) та «Сповідь звичайної жінки” (1999) — це інтимна лірика. А за збірки “Во ім»я Отця і Сина, і Святого Духа” (2002) та “Божа ласка” (2005) поетеса навіть отримала грамоту від митрополита Володимира. Вже здана в друк 11 книжечка “Колискова для Данилка”, до речі, написана на замовлення як подарунок синові одного з керівників фірми у Львові. Колись Ангеліна Оборіна вела рубрику в газеті “Малечі на добрий вечір”, а ще — передачу «Що? Де? Коли?» на Львівському ТБ.
— Коли Ви зрозуміли що маєте поетичний дар?
— У 7 років. Саме тоді написала перший вірш — про гусей.
— Як поставились до цього рідні, чи підтримували Вас?
— Мама у мене виступала в народному театрі, хоч за професією була кравчинею, а ще мала свою їдальню. Вона була інтелігенткою, закінчила гімназію. Дуже гарно малювала. А от дядько писав вірші (в нього я й вдалась). Сестра ж моя гарно співала, керувала хором.
— А герої Вашої сатири не ображаються?
— Ніколи нікого не боялась. Нормальні люди сприймають критику нормально. В моїх дорослих книжках є сторінки гумору. Там описані реальні події. Наприклад, в одній сім»ї народилась донечка, то на радощах батько на підйомному крані пробрався в пологове відділення.
— Чи не пробували писати прозу?
— Зараз буду писати на замовлення дитячі казки, вони в мене добре виходять. А ще закінчую книжку лірики, присвячену мамі, яка вже померла…
— У вас є й духовна поезія…
— Книжкою “Во ім»я Отця і Сина, і святого Духа” я хотіла підняти імідж наших священиків, церкви, релігії. Про них ніхто ніколи не згадує. З багатьма священиками підтримую дружні стосунки. Я сама православна віруюча.
— Що для вас віра?
— Це Боже благословення, адже мій дар від Бога. А, значить, я мушу відпрацювати Богові. Хочу через релігію, через віру повернути людей обличчям до Бога. Так само дати дітям любов до ближніх, до навколишнього світу, який теж створено Всевишнім. Це треба починати з найменших, інакше ми загубимо все. Ці коробки, телевізори спричинять до того, що ми виростимо монстрів або гітлерів нашої епохи. Як педагог, я тонко спрямовую свої твори на виховання дітей. Дуже важко писати дитячі книжки. Треба писати так, щоб вірш не лише легко заучувався, сприймався, а, головне, виконувався. Адже кожен мій вірш містить певний моральний висновок.
— Важко в наш час видавати книжки?
— Спонсорська допомога буває рідко. Наш народ повернути до книжки важко. Люди втратили бажання читати. Пішли в бізнес, не мають часу. Не мають коли виховувати молодь, яку треба привчати до книжки з дитинства…
— Ваші тексти вже стали піснями…
— Так, наприклад, мою пісню “Мова”, як і інші, співають. Маю вже матеріалу на 4 пісенники, хочу зробити з них один. Ці пісні ще не видруковано, а їх вже співають — гурт “Сяйво”, до якого входять артисти Оперного театру, театру ім. Заньковецької, які є членами Асоціації українських письменників, як і я.
— Певно, за своє життя мали багато цікавих знайомств?
— Колись я працювала інструктором з ідеології, мала зв»язки з районами, куди направляли артистів кіно, естради. У нас був організований такий військово-патріотичний екіпаж, куди входили генерал Ісаєв, льотчиця Пахомова. Були там і письменники, інші відомі люди. Знайома зі Світличною, Муратовим, Пресняковим, Ярмольником…
— Ваше життєве кредо?
— Жити, творити і не здаватись. Хочу бути корисною для країни, земляків і щось залишити після себе. І так само вчу своїх дітей… Адже основне — це не матеріальна спадщина, а те, що ти корисного зробив. Можу з гордістю сказати, що я зробила багато і зроблю ще більше. Не скажу, що марно прожила своє життя.
— Розкажіть про свій стрибок з парашутом…
— Було це в 2000 році. Оскільки мій син є президентом парашутного клубу, то він мене і загітував. Я не могла відмовитись, інакше б мене назвали слабачкою і підірвали авторитет майстра з мотоспорту. Ми пішли на аеродром, там якраз проходив інструктаж, і син каже: «Знайомтесь, це моя мама, вона зараз стрибне». В душі піднялась буря, але я з гордо піднятою головою пішла і стрибнула.
— Сподобалось?
— Чесно — більше б не хотіла. Хоч це було більше примусово, але я не шкодую. Це був єдиний стрибок, і я вкарбувала його собі в книжку, щоб не забути.
Спілкувалась Наталя Андріюк,
Радивилів.