Золоті куполи України

Храм побудовано в українському стилі. Це, зокрема, підкреслюють Золотий Тризуб з хрестом (Володимирський тризуб) на його фронтоні, вітражні хрести на дверях у вигляді орнаментів, запозичених з волинських рушників, золоті куполи, блакитного кольору стіни. Підлога у храмі викладена волинським орнаментом.
Зводиш очі догори, на золоті куполи храму, — і думаєш про вічне, відчуваючи поруч незриму присутність земного творця — художника, архітектора, досвідченого реставратора, який вдихнув у стіни храму нове життя. Адже це вони, митці, створюють барельєфи, ліплять із гіпсу форми, потім виготовляють їх зі спеціального матеріалу, який вариться в казанах і страшенно димить!
— …А потім усе це мажуть, ліплять, клеять…Ось і вся творчість, — зауважила якось у приватній розмові художник-реставратор з Рівного Інна Білик, яка, незважаючи на свій ще зовсім молодий вік (дівчина навчається на четвертому курсі Рівненського інституту слов’янознавства), володіє багатьма секретами реставрації.
— Що стосується виготовлення сусального золота, то це дуже кропітка робота, — каже Інна. — Однак наші горе-майстри звикли робити все за принципом: тяп-ляп. Насправді, щоб золото було справді якісне, щоб у ньому можна було побачити своє відображення, щоб воно не темніло через рік і не втрачало блиску, воно повинне пройти близько 25 етапів підготовки. Його необхідно відшліфувати, полакувати, пофарбувати…
Судячи з тону розповіді, моя співрозмовниця знає ще чимало нюансів реставрації. Дівчина виконує внутрішні роботи в храмах, тобто працює над оновленням інтер’єрів. Тому використовує у своїй роботі дуже тонке золото. Ним покривають іконостаси, рамки ікон. Крім того, без тонкого золота не обійтися в іконописі. Його використовують для прописування німбів, риз та інших деталей на зображеннях святих.
— «Сусалкою» покриті карнизи і люстри в канцелярії Філарета, — говорить, не приховуючи захоплення, Інна. — А у Верховній Раді, наприклад, цим золотом виблискує карта України.
Студентка з Рівного вже встигла взяти участь у реставрації багатьох об’єктів державного значення. Згадує, як ще навчаючись у школі, під час канікул допомагала батькові, який працює в цій царині вже досить довго, реставрувати храми Києво-Печерської лаври. Працювали вони в трапезній, потім у одному з храмів, навіть у печерах вкривали золотом іконостаси. Золото, яким покривають куполи храмів, має свої особливості. Воно набагато грубіше. Можна, звичайно, і зекономити на реставрації, тобто покрити куполи храму не золотом, а поталлю — металевим сплавом, що за блиском нагадує золото, але швидко темніє. Саме про нього й можна сказати, що не все то золото, що блищить.
Інна, до речі, працювала не тільки з золотом, а й з поталлю у Володимирському соборі в Києві. Тому з власного досвіду знає, що цей матеріал у десять разів дешевший, ніж золото, хоча недовговічний і тому швидко темніє, втрачає свій блиск.
— А якщо, наприклад, покрити куполи сусальним золотом, воно триматиметься близько півстоліття. Але при цьому робота повинна бути якісна, — наголошує молода майстриня. — Тому що можна витратити час, гроші, але якщо на якомусь етапі зроблено щось неправильно — все перетворюється, м’яко кажучи, на лажу.
— А чи є в цьому мистецтві якась доля мистецтва? — цікавлюся секретами храмового золота.
— Звичайно. Є люди, які і в сучасній реставрації використовують рецепти, винайдені ще дві тисячі років тому. Однак мистецькі кола, які постійно працюють над технічними питаннями, надають перевагу новим пензлям, новим матеріалам. Але трапляються й реставратори-консерватори, які твердо переконані в тому, що наші діди робили найкраще, і краще від цього вже не може бути. Нині в Україні, зокрема, в Рівному, не вистачає майстрів іконопису. Є здібні художники, які вправно володіють різноманітними техніками, але навіть людина з мінімальними задатками духовності здатна відчути, що написані ними ікони не намолені, вони не зачіпають за живе, тому що малювали їх напідпитку в майстернях, наповнених цигарковим димом. Тому-то досвідчених майстрів-реставраторів, які у храмову позолоту вкладають душу, цінують на вагу золота навіть у столиці, де, здавалося б, талановиті люди — не такий уже й дефіцит. Ось, наприклад, у Володимирському соборі реставрацію проводять вкрай рідко, тому що фахівці, яких туди запрошують, постійно зайняті.
— Тож коли телефонують моєму батькові, — розповідає Інна, — він каже, що в нього замовлення розписані вже на півтора року наперед, і радить звернутися до інших майстрів, але замовники погоджуються чекати рік-півтора, поки він звільниться.
Втім, не завжди і не все в такій витонченій справі залежить від самого майстра, яким би великим талантом не обдарувала його матінка-природа. Інна брала участь у реставрації багатьох приватних об’єктів, де над мистецтвом беруть верх гроші. Як не прикро, але переважно це — совковий монументалізм. Якісна мармурова підлога, фасади, покриті сусальним золотом. Однак, як кажуть, хто платить, той і замовляє музику. Інколи мова йде навіть не про реставрацію, а тільки про покриття золотом окремих елементів споруди.
— Наприклад, у Покровському соборі в Рівному ми золотили пальмову гілку. Власне, що стосується цього храму, то я нещодавно розмовляла з його настоятелем, отцем Юрієм Велігурським. Він сказав, що в цьому храмі в недалекому майбутньому потрібно буде виконати ще чимало робіт.
Втім, на реставрацію в Інни власний особливий погляд. Вона вважає, що це всього-на-всього справа техніки. Найвищим мистецтвом, на її думку, можна назвати спілкування з людьми, бажання і вміння приносити користь суспільству, у якому живеш, втілювати різноманітні цікаві проекти.
— А реставрація мені дає можливість спілкуватися з певними мистецькими колами, час від часу підвищувати рівень своєї кваліфікації в позолоті, — зізнається Інна Білик.
На запитання, чи не вабить її золотоверхий Київ, Інна з непідробною безпосередністю відповідає, що в Києві їй жити важко, тому що це не її місто. Однак коли місяць-два попрацюєш у столиці і заробиш там кругленьку суму, то потім ці гроші можна безтурботно витрачати в Рівному.
— Можливо, колись я і буду жити в Києві, але поки що вражає мене він, я ж його нічим вразити не можу, — каже, усміхаючись, рівнянка.
Наталія Левчун,
Рівне.