ЧОРНА ЗАЗДРІСТЬ

Ганна навчала дочку скромності, терпінню, поблажливості до недоліків інших людей. До чотирнадцятирічного віку Ема росла сумлінною, доброю, лагідною і слухняною. Крім того, їй природа подарувала неабияку вроду, розкішне густе русяве волосся до пояса, чітко формувалася й округла фігурка. Тому вона ненав’язливо, мимоволі подобалася і рідним, і однокласникам, і зовсім випадковим людям, водночас вселяючи до себе довіру. Але одного разу усе змінилося...
Ганна уже друге десятиріччя працювала у комерційному банку. У колективі її поважали, бо хоч завжди була заклопотана поточними справами, привітно усміхалася, доброзичливо ставилася не лише до колег, а й до відвідувачів.
Несподівано закохався у Ганну багатий вдівець, яких на рівненському жаргоні частенько називають “крутеликами”. Незабаром вони одружилися. Рідні і знайомі щиро раділи за Ганну, вона також квітла від щастя, аж інколи здавалося, що в реальному житті такого не буває, що у день зарплатні більше не ритиметься у «секондхендівському» барахлі, відбираючи пристойніші речі для себе і доньки...
Проте, схоже, в Емілії почалися серйозні проблеми. Ні, не у стосунках із несподіваним вітчимом. Вона Івана сприйняла привітно, хоча на перших порах і відчувалася настороженість. Та й вітчим із усіх сил прагнув дівчині догодити, тим більше, що своїх дітей не мав. Купив шубу із чорнобурки, безліч різного модного одягу, золоті сережки і потішного французького бульдога. Саме він із усіх подарунків найбільше вподобався Емі, а тому й проводила зі щеням майже увесь вільний час.
Але мати зауважила, що Ема, залишившись наодинці, часто сумує, немовби якась гризота її допікає, точить із середини. На запитання відчайдушно віднікується або вперто мовчить. Думалося, що дається взнаки підлітковий перехідний період, і почала до доні ставитися ще прихильніше, лагідніше, уважніше, та дитину ніби хтось підмінив.
Зник безтурботний веселий сміх, колишня напівнаївна відвертість сховалася за затятим мовчанням. І лише через кілька місяців врешті з’ясувалося, що стало причиною пригніченого настрою юнки. У той день Ема прийшла зі школи у порізаній на смуги шубі і без золотих сережок…
…Катя й Іра дружили з Емою із першого класу. Обоє бойові, нахабні, гострі на язик, безкомпромісні, і хоча часто сварилися між собою, тижнями не спілкувалися, щось невидиме спільне їх дуже єднало. А тиха, врівноважена Ема завжди виступала у ролі миротворця. Поб’ють черговий раз горшки подруги — вона тут як тут. Заспокоює, умовляє обох помиритися, уступити одна одній, намагається розвеселити приятельок. І їй вдавалося зберігати крихкий мир.
— Ось на кого не варто сердитися, — зі злістю жартували тоді дівчата, — то це на жебрачку Ему, що з неї візьмеш? В одних і тих же джинсах ходить, не знімаючи по півроку. І у хлопців не закохується. І навіщо їй така вродлива пика?! Адже вона навіть не усвідомлює своєї привабливості, хоча й тут, за великим рахунком, немає підстав заздрити. Але в неї постійно без проблем можна списати домашню роботу. Адже палкого бажання самостійно навчатися нема, та й ніколи...
І в цих корисливих мотивах дівчата були схожі, мов дві краплі води. Незважаючи на ще досить юний вік, полюбляли погуляти із старшими хлопцями, похизуватися вбранням. Про майбутнє не дуже замислювалися, бо їм із дитинства втовкмачували у голови, що головне у житті — вдало вийти заміж за багатого чоловіка, тобто „лоха”. Тоді принаймні до пенсії безбідне існування забезпечене, а любов можна знайти де завгодно. Хоча обидві приятельки походили із сімей з посереднім достатком, де на розкоші особливо не розженешся, апетити були зажерливі до непристойності.
Одного дня вони були вражені “наповал”, коли Ема із зачуханої жебрачки, немов у казці зі щасливим закінченням, раптом перетворилася на багату принцесу. Ірина і Катерина стали їй одностайно і відчайдушно заздрити. Спочатку, змовившись, разом перестали розмовляти із новоявленою „королевою”. Але коли настав період контрольних робіт — стосунки довелося терміново знову налагоджувати…
Тим часом Іра несподівано закохалася у рудочубого студента гуманітарного університету. Найбільше приваблювала у майбутньому працівнику педагогічної ниви наявність заможного тата, а, отже, і певної та надійної, правда, ще дуже далекої, майже заобрійної перспективи. А щоб на перших порах не принизитися, Ірина вирішила приголомшити юнака неіснуючим багатством своїх батьків, якого вони зроду не мали. Але як це зробити?
— Простіше не буває, — одноголосно вирішили, порадившись, Іра і Катя, — треба напустити туману в очі „Рижому” розкішним одягом Еми.
Про наслідки дівчата чомусь тоді не подумали. Вони зосереджено перебрали весь Емин гардероб. І кожного вечора Ірина пишалася перед своїм студентом у чужому дорогому одязі, щоразу в іншому. Джинси, кофти, плаття, спіднички — уже цих „шмоток” подружкам видалося замало. Одного разу Ірині забаглося прийти на побачення у повному „прикиді”: у шубі із чорнобурки й із золотими сережками.
Але тут несподівано вперлася Ема і не піддалася на вмовляння згуртованого дуету. Їй дуже не хотілося розчаровувати матір, якщо вона не побачить на дочці дорогих речей. Така її поведінка могла негативно вплинути й на стосунки мами із вітчимом, якого Ема поважала. Та й рідну неньку вона любила набагато більше, ніж подруг.
Що тут почалося! Із найкращих подруг дівчата раптом перетворилися у заклятих непримиренних ворогів. Вони почали Емі підло та нещадно мстити, знаходячи для цього найпримітивніші зачіпки. Тим більше, що Іринин рудий студент, очевидно щось запідозривши, знайшов собі нове захоплення.
А колишні подруги підкладали Емі кнопки на стілець, злорадно і навмисно щосили реготали, коли вона на фізкультурі боялася стрибати у висоту, намовляли хлопців із паралельного класу лякати її, що поб’ють, на перервах дико улюлюкали вслід...
Емілія про пристрасті, що розпалювалися навколо неї, нікому із дорослих не розповідала, приховала їх і від матері, хоча залишилася один на один, немов на острові, із зовсім недитячими проблемами. Все сподівалася, що згодом усе пройде саме собою, перемелеться, забудеться. І це стало її найбільшою помилкою. Подружки, не зустрічаючи гідного опору, з кожним днем нахабнішали.
Й ілюзії повністю розвіялися, коли Ема після уроків виявила у шкільній роздягальні порізану на смужки свою улюблену шубу із чорнобурки. Залившись рясними сльозами, сумно і пригнічено брела додому, а мозок переповнювали єдині думки: „Що буде з мамою? Вона цього не переживе без потрясіння… Та й Іван може образитися...” Від відчаю і сорому не знала куди подітися.
Відразу за школою її перестрів збурений натовп підлітків, очолюваний Ірою і Катею. Майже всі були насуплені, войовничі й озброєні палицями, очевидно відповідно налаштовані і проінструктовані подружками. Вони почали настирливо вимагати зняти і віддати їм сережки. Ема тремтячими руками тихо зняла прикраси і поклала у холодну руку Ірини...
Вже наступного дня події розгорталися із реактивною швидкістю. Із допомогою працівників міліції сережки повернули законній власниці. Довелося батькам чорних заздрісниць відшкодовувати гроші й за порізану шубу. Від серйозніших заходів юридичного впливу Ірину і Катерину захистила потерпіла сторона — мати Емілії. А невдовзі дівчину перевели навчатися в іншу школу і вона ніколи не мала бажання зустрічатися з колишніми подругами, які через власну заздрість, нахабство і відчуття безкарності стали лютими ворогами. Та й болісне почуття несправедливої образи і досі пронизує юну душу до найтоншого нерва.
Ростислав ВАРЖЕЛЬ,
Рівне.