Дві пари

….Оленка з Андрієм зустрічались не так вже й довго. Але півроку вистачило на те, аби обоє захотіли поєднати свої молоді долі законодавчими вузами. Хоч обоє були студентами, розраховували знімати житло в чужому місті або ж піти у сімейний гуртожиток. Не це було головним. Головним, здавалось обом, були почуття — від яких паморочилось у голові, і серце калатало — словом, усі ознаки класичної закоханості…Вони йшли до РАГСу, міцно тримаючись за руки, і посмішка не сходила з їхніх щасливих облич. «Не біда, що нема грошей на пишне весілля, зробимо студентське», — думала Оленка. “Я зроблю тебе найщасливішою”, — шепотів Андрій, і вона вірила його синім очам і своєму серцю.
…Ірина довго не хотіла цього робити. Хоч їх шлюб був формальним уже давно. Вона по півроку не бувала вдома, заробляла гроші за кордоном, аби дати гідну освіту доньці. А він… працював на заводі, а коли той розвалився — запив. Спочатку Ірина була шокована, коли він вперше прийшов додому майже безтямний. А потім — довгі ночі докорів і злості...Тоді — ціле море взаємної байдужості. Тепер донька закінчує інститут, має вже й роботу, у неї своє життя, і у містечко вона більше точно не повернеться. Ірина спокійна, вона йде до РАГСу з чіткою метою — зробити своє минуле недійсним. Її чоловік, Анатолій, покірно плететься поряд, палячи цигарку за цигаркою, і його погляд не відображає ніяких емоцій.
…Вони заходять до установи майже одночасно. Сідають напроти на стареньких кріслах, бо нема ще реєстратора, десь вийшла. Оленка дивиться на немолоду, але красиву жінку років сорока навпроти, на її холодне обличчя, руки, на яких нема обручки, пальці, що нервово тримаються за сумочку… І на чоловіка, неохайного, у невипрасуваній сорочці, він байдуже дивиться у вікно. Навіть язик не повернувся б назвати їх парою. Тоді погляд нареченої падає на свого хлопця, вона заглядає в Андрію в очі наче просить: “Зроби так, аби ми ніколи не стали ТАКИМИ…”
Ірина дивиться на молоденьку дівчину з білявими кучериками, на її радісні очі і думає: “20 років тому я теж була такою”. Їй раптом згадався той сонячний весняний день, коли вона з Анатолієм йшла подавати заяву. Як проміння падало на її розпущене волосся, а в руці тремтів букетик перших весняних квітів…Як Анатолій розповідав про їх майбутнє щастя, і, здавалось, що він гори зверне, аби вони були разом назавжди. За одну коротку мить перед нею пролітає все їхнє життя: від бурхливої радості перших місяців до спільних турбот про донечку, від захвату до перших серйозних проблем, від радості до байдужості… Вона так довго і старанно привчала себе НІКОЛИ більше не плакати, але раптом непокірна сльозинка блиснула в її очах. “Нехай вони ніколи не стануть ТАКИМИ…” — бажає вона незнайомим молодятам навпроти.
Вони виходять із РАГСу майже одночасно. Два подружжя — майбутнє і колишнє. Одні — аби від сьогодні стати остаточно чужими. Інші — аби постаратись зберегти своє кохання.
Лія Березень,
Радивилів.