Катівня в монастирських стінах

Гігантська споруда, сувора й неприступна ззовні, пом’якшена православною атмосферою всередині, досі викликає мимовільний трепет у кожного, хто бачить її вперше. А що вже казати про дубенчан, які добре відають: тут, окрім молитв, творилися далеко не богоугодні діла. Приміром, у 19 столітті він ледь животів, позбавлений фінансової підтримки від російського самодержавства. Призначення на посаду настоятеля отця Євтутовича призвело до повного занепаду обителі. Він занехаяв богослужіння, натомість постійно організовував застілля для своїх світських приятелів. І сам частенько банкетував у місті, повертаючись вранці. Євтутовича звільнили з посади, але монастир це не врятувало.

Була ще найзагадковіша (і найкривавіша) сторінка в історії храму — після 17 березня 1944 року Дубно визволили радянські війська від тисячоденної тимчасової німецько-фашистської окупації. За велінням влади відразу на території монастиря-костелу створили політичну в’язницю, відому під номером «два». Мешканці міста прозвали її «Луб’янка-2». А «перша», головна, знаходилась на вулиці Садовій, де зараз дитяча виправна колонія.

Якщо в «основній» була хоч якась видимість дотримання юридичних формальностей при слідстві й дізнаннях, то в «двійці» не витрачали час на ведення протоколів, винесення обвинувачувальних вироків. Власне, потрапляння сюди для «неблагополучних» означало одне: жорсткі допити, нелюдські катування, таємний розстріл. Звідси вже ніхто не повертався.

Сучасники пам’ятають, що останнім часом у колишньому костелі розміщавсь «Дубенторг». Його працівники, потрапляючи в підземелля, знаходили рештки взуття, одягу. Як переповідають старші дубенчани, при німцях тут теж була в’язниця. Людей допитували в колишніх келіях. А от при совітах — допитували і катували всередині церкви, в ямі, де військовий трибунал проводив судовий процес. Після отримання (чи неотримання) необхідних даних заарештованих виводили у двір, в його східну частину, де й лунали постріли. Трупи по жестяному жолобі скидали у підвальне приміщення. Інколи розстріли (коли йшлося про важливих персон) проводили просто у підвалах. Аби замести сліди, заводили двигуни потужних автомобілів.

Зазначимо, що підвали під костелом досить чисті, сухі, просторі, з прекрасною вентиляцією. Вони спочатку служили для обладнання усипальниць відомих осіб — князів, власників міста, їх рідних, духовних ієрархів, іншої знаті. Ото серед княжих поховань складали останки нових мерців, тільки цього разу вже без жодних трун.

Кого ж із диявольською методичністю знищували червонопогонники? Насамперед тих, які певною мірою були причетні до національно-визвольних змагань. А проіснувала тюрма до 1946, коли костел віддали фабриці художньої галереї. У колись залитих кров’ю келіях почали шити національні сорочки та рушники, чеканити картини з життя запорізьких козаків. У підвалах розмістили бочку з кислотою; частину підземелля, де стояли гроби й валялись ледь присипані землею тіла розстріляних , від основного приміщення відгородили цегляною стіною.

Коли запахло вітром перебудови, влада вирішила розчистити підвали. Княжі останки, впереміш з кістками розстріляних, вивезли самоскидами на сміттєзвалище. Все утрамбували трактором, присипали кістками тварин доставленими з цехів м’ясокомбінату.

Коли храм передали православним, тут під час опоряджувальних робіт виявили оту цегляну стіну — побачили в підземеллі повно людських кісток. Нетлінні останки знатних міщан (чотири католицькі єпископи, рідні нащадків княжих родин) перепоховано 11 вересня 2000 року в нижньому храмі (див. фото) за християнськими канонами.

Нині в Свято-Миколаївському храмі йдуть реставраційні та археологічні розкопки під керівництвом кандидата історичних наук Віри Гупало (Львів). Знахідки експедиції поповнять знання сучасників щодо минулого обителі, допоможуть відкрити нові сторінки у майже 400-літній історії.

Василь ЯНОШІ

Дубно