ПРИВІД ДЛЯ ТОСТА

Бувальщина
Володимир Столярчук уже другий десяток років працював у одній і тій же районній газеті, у яку прибув після закінчення факультету журналістики університету, на незмінній початковій посаді старшого літературного працівника. Уже густий білий попіл посипав колись чорний і хвацький кучерявий чуб, а його не підвищили в посаді на жодний щонайменший щабель. Очевидно, причиною цього була затята Володина безпартійність, бо як вийшов із комсомольського віку, на ніякі червоні квитки дивитися не міг — вони уже його не приваблювали. А, може, завадила робити кар’єру досвідченому районному газетяреві надмірна прихильність до “зеленого змія”. Та цього сьогодні уже ніхто достеменно не знатиме.

Як би там не було, а Володя, здається, цим уже давно не переймався. Після офіційного розлучення із дружиною Галиною, із якою за сім років не нажив навіть одненької дитинки, він взагалі збайдужів і до прекрасної половини людства, і до життя взагалі. Правда, приймачився до якоїсь вдовички, щоб від самотності не з’їхати з глузду.

Зранку Володя настирливо телефоном видзвонював у колгоспи і підприємства, роздобуваючи виробничі інформації на першу сторінку, їхав у відрядження або наполегливо писав досить непогані матеріали — чоловік не був позбавлений хисту. В обід випивав традиційну склянку фруктово-ягідної бормотухи, що мала ліричну назву “Золота осінь”, і до кінця дня дозволяв собі дещо розслабитися: спілкувався із колегами, про щось із ними сперечався, обмінювався анекдотами, що давно смерділи старим нафталіном, або правив теревені ні про що із всезнаючою і пихатою редакційною друкаркою Тамаркою, яка полюбляла усіх поучати, навіть чи не вдвоє старшого за себе Володю, вдаючи із себе найрозумнішу у колективі, хоча у це ніхто й не вірив.

Випиваючи обідньої пори дешевого вина, Володя мав звичку присвячувати загалом буденній процедурі відповідний тост, щоб скромне його застілля не вважалося п’янкою, як полюбляв повторювати наш герой. Із цією метою він щодня ретельно вивчав відповідну сторінку перекидного календаря, де завжди значилася якась подія: професійне свято, дата народження якогось діяча чи партфункціонера чи день незалежності хоча б малесенької африканської країни. Аби була причина, щонайменша зачіпка для тоста, а далі розгнуздана Володина фантазія робила свою справу.

Так і того дня, здавши Тамарці друкувати п’ятисторінкову “нарисягу” (нарис) про передову ланкову із колгоспу “Прогрес” і відчувши передобіднє легке посмоктування у шлунку, Володя за звичкою впевнено почимчикував до календаря на своєму службовому столі, щоб для тоста відшукати знаменну чи хоча б поважну дату. Але його спіткала прикра невдача: календарний листок був голий, немов лиса голова заступника редактора Феодосія. Володя розгублено повертів, перегорнувши кілька разів листок, календарем, але його текст не змінився, сяючи беззмістовною порожнечею.

Володя від невдачі підпер лівою рукою підборіддя і стурбовано замислився. Він давно не вживав вина без тоста, і взагалі у його практиці пияка такого ще не траплялося. Він знову втупився у листок календаря і непорушно застиг, немов погруддя визначного діяча. Просидівши, не рухаючись, хвилин із п’ять, старший літпрацівник раптом енергійно встав, очі засвітилися радістю і він, піднявши вгору засмалений “Примою” палець, на весь кабінет вигукнув:

— 0! Сьогодні повнолуння! За що й вип’ємо!

У ту ж мить за Володькою поспішно зачинилися двері і його шлях проліг до чайної, що тоді діяла “біля мосту” і завжди приваблювала дешевими спиртними напоями юрби місцевих та приїжджих “алконавтів”, як їх люб’язно називала незмінна касирка тітка Клава.

Ростислав ВАРЖЕЛЬ

Рівне