А ти нам не начальник

Сидоров відразу ж із заповзятливістю повноправного господаря із полум’яним почуттям переможця приступив до керівництва районом. Ще на світанку струнка, худорлява постать цього уродженця Росії з’являлася у двоповерховому приміщенні райкому й у коридорі лунав його гучний голос, загартований на фронті незмінним закликом: “в бой за Сталіна!”, хоча, власне, у таку ранню пору командувати ще не було ким, бо лише прибиральниці натхененно терли шматтям зачовганий паркет.
Незважаючи на те, що день тільки починав загорятися на сході, Іван у шлунку уже мав щонайменше кілька чарок горілки-казьонки, очевидно, за прикладом фронтових ста грамів перед атакою. Як мовиться, звичка — друга риса характеру. Проте це суттєво не впливало ні на поведінку керівника районного масштабу, ні на логічно обгрунтовані розпорядження чи розмови, хоча від нього маже завжди відгонило алкогольним “свіжачком”, що збуджувало у підлеглих внутрішній протест, який чомусь не насмілювався пробитися назовні. Кадр був загартований за повною програмою, незважаючи на одне поранення і дві контузії.
Сидоров вдягався у чисту і ретельно напрасовану військову форму. Смагляве обличчя виражало впевненість і спокій, а губи блищали, немов щойно намащені смальцем.
Другий секретар зранку розпоряджався запрягати вгодованих лискучих коней у бричку, бо тоді ще службових “Мерседесів” не було, і їхав по селах району, як він сам висловлювався, “безпосередньо здійснювати керівництво”.
Методи і способи керівництва Сидорова характеризувалися оригінальністю навіть з огляду на період сталінського режиму. Заїжджаючи у будь-який колгосп чи село району, Іван передусім здійснював нищівний “роздолбай” (його улюблене й одне з найцивілізованіших слів) головам колгоспу і сільради, секретарям парторганізацій, а далі роздавав “втикони” по рангу аж до рядових роботяг. Люди не раз ставали жертвами розгулу і дурних причіпок Сидорова. Наприклад, він одного разу перейняв ланку жінок, які йшли на обід із садіння картоплі. Кожна із них прихопила із собою по кілька бульбин невідомого сорту на розплід у себе вдома. Після поголовного обшуку секретар вщент потрощив ногами переляканим поліщучкам відра і кошики. Іншого разу постріляв із мисливської рушниці людських гусей, котрі глибокої осені паслися на колгоспній ниві і посівам озимини шкоди не могли завдати.
Коли Сидоров робив “розноси”, то особливо лексики не добирав, бо вона, як нині висловлюються, була майже повністю ненормативна, тобто в основному формувалася із матюків і брудної нецензурщини. Але фактично безправні сільські керівники і чиновники місцевого розливу, не кажучи вже про рядових колгоспників, мовчки терпіли наругу.
Але одного разу Сидоров таки нарвався на свого. Заїхавши у село, розшукав голову колгоспу, також вчорашнього фронтовика у військові формі, і за звичкою розпочав свій улюблений “роздолбай”. Але місцевий голова не спасував, а за прикладом Сидорова також послав його на три букви і відважно повідомив отетерілому Івану:
— А ти, придурку, не наш начальник!
Тоді території районів були невеликі і, як з’ясувалося дещо пізніше, Сидоров за інерцією заїхав у сусідній Клесівський район, де й натрапив на сміливого голову колгоспу, який дав йому гідну відсіч.
Відтоді і аж до розпаду Радянського Союзу, коли приймали на роботу у Сарненський райком партії нового працівника і посилали його у перше відрядження, завжди обачно і дружньо попереджали:
— Ти ж не встругни, як Сидоров...
І докладно розповідали про післявоєнну пригоду із секретарем райкому, що на довгі роки стала повчальною...
Ростислав ВАРЖЕЛЬ,
Рівне.