Пішли мої брати в безсмертя

Невелике село Лісове, всього якихось 180 обійсть, а в сільраді повідомили, що намальовано аж 252 зірки! Подумалось: якби такий звичай існував у нашій місцині, то на помешканнях поліщуків було б не менше страшних і водночас тривожно-пам’ятних міток. Підтвердженням можуть стати наступні рядки.
На початку 40-х років минулого століття хутір Мощари, що затишно примостився в лозняку на межі трьох областей (тут півень зранку будив рівнян, житомирян і хмельничан), налічував трішки більше тридцяти садиб. Жили в них працьовиті, настирливі, знаючі люди. Вирощували на болотистих грунтах (звідси і назва хутора, від слова «мощари») картоплю, жито, просо, городину, виховували дітей, розводили живність. Одним словом, сподівались на краще завтра.
Мрії перечеркнув 1941 рік, коли влітку чорним крилом війна торкнулась Мощарів. Майже з кожної оселі пішли на фронт чоловіки, одружені й нежонаті, батьки й сини, брати і внуки. І п’ятнадцять з них не повернулось.
У 1990 році в центрі хутора, на розпутті, з’явився пам’ятник-хрест. На меморіальній плиті золотом виведені прізвища: П.Бондаровський, Х.Базилевський, Д.Гнесюк, І.Герус, Я.Коробка, О.Лимарець, Ф.Лимарець, І.Нечипорук, М.Солонінко, С.Солонінко, О.Ходаківський… Завершують список три однакові прізвища. Прізвища трьох братів Шитюків.
Тоді ж при відкритті пам’ятника-хреста я записав розповідь пенсіонерки Лідії Якимчук (Шитюк) про братів. На жаль, нині її вже немає серед живих мешканців хутора. Вважаю, гіркий спомин, що болячою скалкою був у її серці, зрозуміють читачі, теж схилять голови перед світлою пам’яттю синів Семена Шитюка: Володимира (1913 року народження), Миколи (1918 р.н.) і Леоніда (1920 р.н.). Ось що повідала згорьована сестра: «Люблю весняну пору, коли прокидається земля після зимової сплячки. Над розквітлими деревами ведуть протяжну пісню заклопотані джмелі в палісаднику. Такими ж заклопотаними , працьовитими були брати, кожен мав заняття до душі. Микола викладав у школі райкому ТСОВІАХІМу, Володимир, як і батько, порався на землі-годувальниці, Леонід поступив на курси при цукровому заводі, думав стати слюсарем».
Середульший брат служив у армії, коли почалася війна; старшого мобілізували влітку 1941 року; а наймолодший став солдатом у лютому 1944 року. Всього одного листа отримала пані Ганна від Миколи. Правда, батько під час тимчасової німецько-фашистської окупації їздив у польський Хелм, дійшли чутки, ніби в таборі військовополонених бачили Володимира. Та сина, нажаль, там не застав.
Аж 12 серпня 1946 року на запит із Москви надійшла відповідь, що Микола і Володимир, рядові піхотинці, пропали безвісти, а сержант гвардії, артилерист Шитюк Леонід, вірний військовій присязі, помер від ран 14 березня 1945 року і похований у Прусії неподалік містечка Холшник.
Можете уявити, що пережила сім’я, отримавши три «похоронки» в один день!
Сьогодні – чергова річниця Великої Перемоги. Сідаємо з чоловіком Ростиславом, беремо сімейний альбом, роздивляємось оті кілька фотографій, що залишилися після братів. Ось групова світлина призовників передвоєнної пори (на ній і Володимир). Ніхто з них ще не відає, які випробування випадуть на їх долю, не знають, що замість звичайних чепіг плуга доведеться братись за гвинтівку, а рідні хлібні поля ставатимуть полем бою. Вони сповнені молодості й віри, що все найкраще в їхньому житті попереду, посміхаються.
Хорошими, лагідними зростали брати, суспільне завжди ставили вище над особистим. І коли покликала Батьківщина, то пішли на її захист, віддавши в ім’я наступної Перемоги найдорожче, що мали, – життя. Пішли Володимир, Микола і Леонід у безсмертя, залишивши по собі добру пам’ять».
Як і в 1990 році, нині в свій час завітала довгождана весна в Мощари. Мирно гудуть над першими квітами працьовиті бджоли, перелітають з куща на кущ басовиті джмелі. Летить рожево-білий пелюстковий сніг з дерев, покриває меморіальну плиту. Все так, як і завжди. Але немає в живих поліщуків, які в грізну воєнну хвилину зі зброєю в руках стали на захист рідного краю. І випало їм у жорстокому двобої з немилосердним ворогом впасти. За проявлений прометеїзм в ім’я прийдешньої Перемоги братам Шитюкам, яким доля відвела такий короткий життєвий шлях, вдячні врятовані нащадки у нашій країні та за її межами.
Василь ЯНОШІ,
Корецький район.