Діти Лебедів

Дарма я шукала у Колоденці, що на околиці Рівного, хату за адресою Рівненська, 27. Люди лише знизували плечима: номери будинків рідко хто пам’ятає. Та коли запитала, де живуть Лебеді, відразу усміхалися: “Їхня хата весела, велика і яскраво-зеленого кольору”. А те, що нарешті я втрапила за адресою, підказала й сила-силенна найрізноманітніших за розміром черевичків біля порога.
... На могилі назавжди сімнадцятирічного Валерія Лебедя багато квітів. Їх насадили його названі братики й сестрички, яких юнак ніколи не бачив. Діти кажуть, що братика забрали янголи і він тепер їм усміхається з неба.
— Ми не змогли врятувати сина. Мав стати медиком, а помер від тяжкої хвороби. Напевне, Богу він був потрібніший, ніж нам, — каже тато Володимир і пригортає п’ятирічного Владислава. Чужого сина, який став рідним.
У Владислава є мама. Та вона народила дитя і віддала державі на виховання. Ще двох дітей — Василька і Романа, голодних і обдертих, залишила жінка на догляд сільської вулиці. Старші хлопчаки добре пам’ятають рідну матір. І ще пам’ятають голод, бруд, нетоплену хату, побої... Нині вони, як і молодший братик, підставляють стрижені голівки під теплу долоню чужого сивочолого чоловіка, якого кличуть татом. А рідний батько відцурався трьох синів-красенів ще раніше від рідної матері.
— Лише той, хто бачив свою біду зблизька, зрозуміє чужу здалеку. Коли люди в селі сказали, що Галина Січкар при смерті, у мене під серцем запекло. Боженьку, думаю, в неї ж п’ятеро дрібних діток, а чоловіка немає, — розповідає мама Тамара. — Як нині, хоч було це одинадцять років тому, пам’ятаю день, коли зайшла до них уперше. В хаті — ні рісочки, висохла мати на ліжку, а діточки, як виснажені горобенята, біля неї. Найменшій – шість років, найстаршому — чотирнадцять.
Тамара розривалася між роботою, своїми трьома і п’ятьма чужими дітьми та їхньою помираючою матір’ю. Наварити, попрати, нагодувати. Врешті наважилась і сказала: “Галю, поки ви одужаєте, нехай діти поживуть у мене”.
— А вона, бідолашна, відчувала, що помирає, — не може стримати сліз Тамара. — Взяла мене за руку і каже: “Тішуся, що дітки будуть з тобою”. І просила, щоб я ніколи не покинула її маленьких...
На зарплатню зварювальника і няні психоневрологічного дитячого відділення районної лікарні важкувато було прогодувати восьмеро дітей, але там, де є кусень хліба і ложка картопляної юшки для одного, знайдеться й на всіх. Знайшлася та ложка і для Василька й Ромчика Семенюків. Василька підібрав на автобусній зупинці тато-Лебедь.
— Привів наш батько малого до хати, каже: “Нагодуй і знайди щось одягтися, бо замерзне. Холод, а дитя босе...” — згадує Тамара.
Василько попросився в них “побути”. А за кілька днів до брата прийшов і семирічний Ромчик. Казав: удома б’ють, п’ють горілку, а йому не дають їсти. Його викупали, нагодували, перевдягнули. А він побув день і каже: “Мені нецікаво, я хочу гуляти”. Ну, раз хочеш — іди і гуляй.
Роман повернувся через рік. Сказав, що нагулявся. Згодом діти почали кликати Лебедів мамою і татом. Де живуть сини, що їдять, рідну матір, яка живе в цьому ж селі, не цікавило. Щоправда, один раз вона зателефонувала.
Старшенький з синів Олени Семенюк з дитячою безпосередністю запрошував її у гості: “Мамо, то нічого, що ти не маєш грошей на цукерки. Ти просто приходь до нас, наша мама тобі цукерок купить”. Але рідну матір цукерками було не заманити. Не прийшла. І не йде...
Коли Лебеді почули, що в сусідньому селі біда: вбили на заробітках у Москві молоду жінку, покинули всю роботу і поїхали до Загорощі. Знали, що в загиблої залишилося двійко малих дітей. Повернулися додому з п’ятирічним Іванком на руках. Виснажене недоїданням дитя не могло навіть саме ходити. Згодом дорогу до хати знайшла і старша Іванкова сестричка Юля. Коли за нею приїжджали родичі, дівча ховалося у всі закутки, а до Лебедів пішла...
За кілька днів потому подружжя знову навідалося до Загорощі. Повернулося додому з двома малюками — чотирирічним Миколкою і дворічною Вікою Музичками. Мати місяцями не з’являлася вдома, а старенька бабця не мала сил прогодувати й доглянути діток.
У цієї великої родини простора, по-сучасному облаштована хата. Гроші на добудову надала доброчинна організація “Надія і житло”. Нині в родині дев’ять школяриків і два студенти. Дружні, працьовиті. Город обробляють усі разом, їсти готують і прибирають також гуртом. Дівчатка вміють не лише зварити, але й хліб замісити, торт спекти. Шість паляниць на день потрібно родині.
А ще всі діти люблять музику. Юля, Оля і Богдана — бандуристки, співають у хорі. Іванко і Василько мріють про кларнет, Миколка — про флейту, Віка – про скрипку. Віталій зіграє на піаніно будь-яку щойно почуту мелодію. На жаль, таку розкіш, як скрипка, флейта і кларнет, сім’я не може собі дозволити... Миколка має хист не тільки до музики, а й до малювання.
— Він у нас буде художником, — усміхається батько. Владислав обхопив його за шию, хоче залізти на руки, де вже сидить наймолодший з Лебедів — Павлик. Синьоокому непосиді два роки минуло. Перший внук Павлик — син найстаршого сина Володі і прийомної донечки Юлі. Семирічною прийшла Юлечка в сім’ю, виросла тут і стала невісткою. Нині Лебеді мають уже дві невістки: прийомний син Володя і його дружина Катя подарували батькам маленького Данилка.
З оформленням статусу дитячого будинку сімейного типу батько з матір’ю почали отримувати зарплатню та гроші на прийомних дітей. Жити стало легше. Але часто сім’я бачить не живі гроші, а рахунки.
— Як мені пояснити чиновникам, що нам не потрібні їхні рахунки? – запитує Тамара. — Що я хочу купити шкарпетки не в магазині “на рахунок”, а на базарі — де дешевше? Що мої діти, як і всі, хочуть самі купляти продукти і одяг, які їм подобаються, а не те, що пропонується “на рахунок”?
... Два роки тому до Лебедів прийшла сусідська Марічка. Мама померла, тато п’є. Марічка спілкується з татом через паркан. На черговій сімейній раді вирішили забрати додому і наймолодшого з братів Семенюків – трирічного Владислава, який ріс у дитячому будинку. “Мамо, — прокидається Владик ночами. — Я люблю тебе, мамо”, — проситься на руки до чужої жінки, яка стала для нього найріднішою. А нещодавно поріг хати Лебедів збільшився ще на одну пару черевичків. Десятирічний Сергійко знайшов собі маму й тата, братиків і сестричок, які його любитимуть...
Світлана МАРТИНЕЦЬ,
«СВ».