Як учителі базаркувати їхали...

„Довге, зелене, ковбасою пахне” — саме так у народі називали волинський потяг „ Ковель - Київ”, який мав от-от прибути на перон залізничного вокзалу обласного центру. Сонна диспетчерка, ще не дожувавши черговий бутерброд, спересердя оголосила:

— Потяг номер 670 сполучення Ковель-Київ запізнюється на ЗО хвилин.

Стурбовані майбутні пасажири, особливо загальних вагонів, почали нервово смикати свої перевантажені „кравчучки”, намагаючись вгадати, де саме зупиниться їхній довгоочікуваний вагон. На пероні легкою академічною ходою здійснювали свій вечірній променад вокзальні міліціянти, суворо зиркаючи на підозрілих пасажирів. У дешевих забігайлівках захмелілі міщани доводили один одному свою правоту, горланячи з інтервалом у десять хвилин: „ Будьмо!”

Микола та Іван, народні вчителі, вибирали на краю перона зручну позицію, аби першими потрапити до омріяного вагона.

І ось, нарешті задовольнивши свої харчові потреби, бадьора диспетчерка сповненим оптимізму дискантом оголосила:

— Потяг номер 670 сполучення Ковель-Київ прибуває на першу колію Рівненського парку. Нумерація вагонів з голови потяга.

— Тьху! Знову зупиниться біля туалету, — невдоволено мовив Микола, дістаючи з секретного гаманця, який висів на шиї й одночасно великою англійською шпилькою був приколений до штанів, проїзного квитка.

— Нічого страшного, — відповів Іван, — зате ми будемо першими!

Покритий кіптявою локомотив з ланцюгом вагонів, чхнувши дизельним ароматом, зупинився. Відчинились двері, й огрядна провідниця, на кшталт Вєрки Сердючки, голосом, який не терпить заперечень, прокричала:

— Заходім по одному і всє показуєм білетік!

Набравши у груди повітря, Микола впихнув поперед себе величезний „кучмовоз”, скочив і опинився в тамбурі. Однією рукою він підтримував візок, а іншою намагався втягнути свого товариша Івана.

— Ваш білєтік, — нагадала провідниця.

Микола, при всьому його бажанні відповісти, зовсім не міг говорити, бо квиток, якого він тримав у зубах, заважав йому це робити. І тому Микола, немов коняка-ваговоз, двічі махнув головою лише для того, аби прискіплива контролерка побачила, що квиток у нього справді є.

Вирвавши квиток із заціпенілого рота Миколи й уважно його оглянувши, вона задала риторичне запитання:

— А за багаж Пушкін платіть будєт?

Олександр був, звичайно, ні при чому, і тому Микола з неймовірним зусиллям намагався ротом дістати з нагрудної кишені паспорт, у якому лежала аварійна заначка.

Королева залізниці миттєво все зрозуміла і віртуозно, як артист-ілюзіоніст, витягла заяложену десятку.

— Так би і зразу, а то мозгі мені тут компосіруєтє,а єщо інтєлєгент драний... Проходім дальше і нє загоражуєм проход.

Пройшовши далі у вагон, Микола відчув знайомий, який уже став рідним, запах. Запах дешевої ковбаси, свіжого м’яса, зеленої цибулі і... людського поту. Щасливі пасажири, які вже мали місця, по-господарськи розпаковували свої сидори, готуючись до виснажливої дороги.

— Іване, давай сюди, тут двоє в Здолбунові виходять. Правда, місця знову біля самого туалету, але нічого якось доїдемо...

У Здолбунові багато пасажирів вибігли на перон, аби посмакувати пиріжками від баби Галі та прихопити по пляшці пива, а якщо повезе, то й оковитої.

Нарешті потяг рушив, і всі пасажири почади діставати свої нехитрі припаси, паралельно обмінюючись харчами.

Через півгодини у вагоні стало гамірно, як у бджолиному вулику. Пасажири обмінювалися інформацією про ціни, розповідали анекдоти, просто спілкувались. Ще через трохи зморені подорожні почали моститись спати, адже попереду був Київ, столиця суверенної України, величезний мегаполіс із визначними історико-культурними місцями та красивими будинками і магазинами, а головне — з величезними базарами-годувальниками.


Віталій ГУПАЛЮК,с. Франівка.