Синдром бахуса

Борис — худий, передчасно лисіючий, із рідкою борідкою чоловік тридцятирічного віку. Нещодавно він пережив чи не найгірший період у своєму житті. Півроку тому розлучився із дружиною, а тому рана ще не зажила, навіть гноїлася. Потрібно було завершувати чергову главу дисертації, але, побачивши друкований текст, наш герой мало не ридав із невідомого відчаю. Настав страшний червень. Всі друзі, приятелі і просто знайомі зникли з міста, виїхали у села до батьків і тещ, на дачі, на південь, ще чорт знає куди. Стара-стара господиня, у якої він винаймав житло, щодня глохла все більше. І він би давно поміняв квартиру, якби у нього знайшлися сили для її пошуків. Робити було нічого. Ні зараз, ні через годину, ні ввечері. Правда, у загальмованому мозку прокльовувався один варіант: Андрій. Він жив із негарною вагітною дружиною і тещею на протилежному кінці Рівного. До нього їхати не хотілося, бо він не був Борису другом, а приятелем — так собі, з натяжкою. Ні, краще лягти і померти. Лежати незручно, щось кололо в плече, до босих ніг причепилася нахабна муха... Через кілька секунд Борис стояв у коридорі біля телефону, відкашлювався, морщив обличчя, немов блазнював. — Андрій? Це — я, Борис. Слухай, старий, як ти там? Можна до тебе з’явитися? Добре... Андрій на диво легко згодився прийняти гостя. Домовилися, що Борис зараз приїде до нього із пляшкою горілки. В Андрія Бориса чекали дві приємні несподіванки. По-перше, вдома не було його дружини і тещі, по-друге, на кухні господарював його однокласник Роман. П’ятнацять років не бачилися. Видатнa подія! Роман мав руду бороду, жваві очі і рухливий рот, який ні на мить не замовкав. Закуска була готова. Із холодильника вийняли запотілу пляшку горілки, а замість неї помістили принесену Борисом. На кухні було прохолодно і затишно. Сіли. Господар скрупульозно наповнив чарки. — Вип’ємо за психічне здоров’я, — проголосив незвичайний тост Роман. Борису він сподобася відразу і повністю. Він був йому вдячний, що рятував своєю балаканиною від нудної банальної п’янки у компанії із похмурим і примітивним Андрієм. Господар тим часом повільно закушував і трагічно дивися на стіл, де розмістився натюрморт із помідорів, огірків, зеленої цибулі, жовтуватого сала, плавленого сиру і запотілої пляшки горілки у центрі. «Із такою закускою можна випити залізничну цистерну оковитої», — мимоволі подумалося Борису. Випили по другій. Борису раптом стало дуже добре і приємно. Тим більше, що невгамовний Роман безугавно розповідав анекдоти, від яких тхнуло старим нафталіном і минулим століттям. Дістали із холодильника другу пляшку і почали згадувати роки служби в армії і різні пригоди тієї пори. Потім Роман бігав у супермаркет за третім “пузирем”, як висловився хтось із них. Врешті, пам’ятається, Андрій дістав із шафи літрову пляшку настою рідкісного, цінного і цілющого кореня, на якім тільки й трималося здоров’я стосорокакілограмової тещі. Коричневу рідину випили, корені залишили тещі. Після цього почалися сльози і братання, правда, у загальмованому темпі. Чоловіками заволоділи приступи безглуздого патякання. Завершився вечір пошуками у квартирі ще чогось спиртного. Але вкрай стомившись, тріо заснуло, кого де застала алкогольна дрімота. Найстрашніше похмілля тоді, коли воно застає чоловіка далеко від рідного дому. Борис ледь продер очі — побачив перед собою надто збільшений малюнок шпалер. Хотів застогнати і покликати на допомогу, але невідоме почуття не дозволило йому цього зробити. Чоловік важко зітхнув. Замість того, щоб рішуче відвернутися від стіни і конкретно з’ясувати, де він знаходиться, та згадати, що з ним учора трапилося, Борис, не рухаючись, насторожився і став напружено прислухатися. Але нічого не почув. Тоді Борис вирішив випростати, розпрямити заціпеніле тіло, що лежало згорнуте бубликом. Та це йому не вдалося. Чоловік, зробив ще одне, потужніше зусилля. Результат той же. “Нічого собі”, — чітко і з деяким переляком подумав він. Борис мобілізував усі сили, страшенно напружився і почув хруст, а потім гуркіт. Завмер і ще кілька секунд полежав. Підвівся і побачив відломану спинку дитячого ліжечка, на якому він перебував цілу ніч. Борис перечекав каламутну хвилю, що заполонила його свідомість внаслідок різкого руху, ковтнув повітря. Потім нахилився над відламаною спинкою і невпевнено спробував приладнати її на місце. — Ні! Нічого не вийде — шурупи вирвані, — радісно над ним повідомив Роман, який невідомо звідки взявся. Борис посидів хвилин десять і повільно вирушив додому. Йому хотілося залишитися наодинці із самим собою, впорядкувати кострубаті думки. По дорозі, яку вирішив подолати пішки, сам собі клявся, що більше до спиртного не торкнеться й рукою. Через кілька днів Борис обережно вийшов на подвір’я. Запитав у двірнички, чи не бачила вона його господині, бо вдома немає, десь пропала безслідно. Та меланхолійно відповіла, що її забрала швидка допомога, бо нібито тарган заліз далеко у вухо. Борис мовчки почовгав у квартиру із твердим наміром, розпочати роботу над напівзабутою дисертацією. Тільки не сьогодні...

Ростислав ВАРЖЕЛЬ,
Рівне.