Незряча дубенчанка вишиває навпомацки

Рідних батьків дубенчанка не пам’ятає. Мала від роду три місяці, коли Михайла та Олю Марчуків запроторили в один із таборів ГУЛАГу, де вони безслідно зникли. Дівчинку вдочерили кияни Соколови. Названа мати, пані Галина, була гарним лікарем, а батько — пан Федір, працював на славнозвісному заводі “Арсенал”. Добре ставилось подружжя до прийомної дочки, слабкої здоров’ям (у десять років виглядала п’ятилітньою), щоліта возили її у Житомирську область до батьків, аби оздоровити. Там, у селі Сишки над Тетеревом, і застала відпочиваючих страшна новина: “Війна!” Глава сім’ї зодяг солдатську форму, встиг два листи надіслати із передової — фронтова круговерть не випустила сержанта зі смертельних обіймів. Мати залишилась в окупованій столиці, німці змусили її працювати в концтаборі. Маленьку Женю знов завезли до батьків, і цим врятували, бо саму пані Галину фашисти розстріляли за допомогу підпільникам. Отак, вдруге залишилась сиротою. Відтоді, власне, й починається її безрадісне життя, котрого і найтяжчому ворогові не побажаєш. Після того як фашисти закатували матір, дівчині в Київ шлях був замовлений. У приміському селі вона товаришувала з ровесниками із єврейських родин. Коли окупанти загнали іудеїв до гетто, туди потрапила й україночка. Друзі хоч мали до когось притулитись, а сирітка була, немов та билиночка в полі. Приголубив її немолодий професор Ізя Розенлюм. Звелів нікуди від нього не відлучатися (почали людей кудись забирати). Але настав час, коли група професора теж покинула табір. Ізя тримав Женю за руку, все повторював, що вона має залишатися живою, аби розказати про побачене. На краю урвища всіх били нагайкою по спинах, аби нещасні зняли одяг, лупцювали палицями немилосердно тих, хто абияк складав прихоплені речі. Заскреготіли автомати. Професор устиг підштовхнути дівчинку в яму, її накрили інші тіла. Притулившись до земляної стінки, Женя мовчки лежала, боялась навіть поворухнутися. Чула, як стогнали поранені, як недобитих пристрілювали. Пізно вночі її напівзадушену знайшла невідома жінка, зняла з її руки золотий перстень, віддала черговому поліцаєві. Жінка запитала, чи хтось є живий. Відгукнулась Женя та ще одна дівчинка, яка від численних поранень померла на руках рятівниці. Вдома, ретельно розпитавши дівчинку, сказала, що буде називати її ім’ям своєї дочки, яка загинула під колесами фашистської вантажівки. Отак завдяки Улляні Каніфоровій стала Зінаїдою, отримала третю матір. Лагідну, терплячу, доброзичливу, ладну дитині небо пригорнути. Перший чоловік її давно помер. Другий — перебував у лісі. Хтось у 1942 році повідомив німцям, що Улляна не лише партизанська зв’язкова, а й переховує єврейку. Почались допити. Улляну, а з нею маленьку донечку, забрали на каторжні роботи в Німеччину. Матір віддали на працю до бауера, дітей запроторили за триметрову стінку із колючим дротом у Бухенвальді.

Дуже розумна маленька конячка

Діти, аби заробити шматочок хліба, завбільшки з сірникову коробку, змушені були танцювати перед вгодованими наглядачами. У горезвісному концтаборі над ними проводили якісь медичні досліди. Відтоді на тілі дубенчанки залишились “позначки”. Юні в’язні були схожі на привидів — з голодними, сумними очима, кам’яним, безрадісним обличчям.За один черпак юшки ладен був усе віддати. А замість їжі — удари по обличчі. Не втримаєшся на ногах, впадеш — били безсилі тільця: — Русіше швайне підводься! Хоч і дрібненька ростом була Женя, та і для неї знайшли роботу. Разом із такими ж підлітками вигрібали попіл із печей у смертоносних “лазнях“, де умертвляли приречених. Ще й зараз пані Зінаїді ночами ввижається білий-білюсінький попіл, що розсипається між пальцями. Вона не відразу здогадалась, що то за “лазні”, чому люди сумні йдуть митися і не повертаються. Спостерігаючи, як старається невеличка на зріст дівчинка, нагортаючи рученятами в мішок той “білий-білий” попіл, наглядачі підхвалювали: — Дуже розумна маленька конячка. Давай-давай! І отак два місяці поспіль, кожного дня. А потім і їй наказали: — Іди митись! “Лазня” залізом оббита, довга. Людей роздягнених стільки, що не поворухнутись. Хтось погладив дівчинку по голові, яка присіла в куточку. Раптом ніби голос із верху наказує: — Не сиди, встань та йди! Піднялась, до дверей чимчикує, вхопила одежину і на двір. А на подвір’ї табору повсюди солдати з автоматами, вівчарки. Бабуся й нині дивується, що після виходу із крематорію її не зупинили солдати, на неї не кинулась жодна собака. Більше того, дитя пролізло через три ряди дроту, на той бік пробралось — хіба це не подарунок долі для знедоленої? А за кілька метрів від огорожі з електричним струмом її стріла матуся Улляна. До концтабору її прислала фрау Вольф, у якої та служила: — Йди до стінки, бо тобі нині туди треба! До речі, стара німкеня охрестила малу в костелі, стала дівчині хрещеною матір’ю. А ксьондзь довго на колінах молився над дівчиною і мовив, що Всевишньому угодно, аби маленька рабиня жила. Був і табір у Людвіфельді. Та ж зневага, знущання і холод. Перед приходом американців, аби приховати сліди злочину, фашисти замінували концтабір, встигли навіть отруйний газ пустити. Але через великі дірки в бараці газ втратив силу. А доля розпорядилась так, що пані Улляна вдруге врятувала дочку, витягнувши її, вже непритомну, в безпечне місце. Припала згорьована до Зіни, обидві гірко плакали. Під час розмінування території сталося лихо: осколок влучив у висок дівчинці. Рану замастили, не відаючи, якими будуть наслідки поранення в концтаборі.

Вишите життя на рушникові

Повернулись в’язні в Україну. Село зруйноване, куди подітись? Пригадали, що дід Петро був у юності економом у збитинського пана. Тому вирішили їхати на Дубенщину. Глава сім’ї пан Тимофій улаштувався столярем у районній рембуддільниці, знайшлась робота і для дружини, квартиру отримали. Зіна, переросток, стала четвертокласницею і після п’ятого класу перейшла у вечірню школу. Далі закінчила медичне училище, працювала фельдшером у далекому Душанбе. Та мусила із Таджикистану повернутися додому: стали очі турбувати. Два роки лікувалась в Одеському інституті очних хвороб, навіть академік Володимир Філатов її оглядав. Але і всесвітньовідомий спеціаліст не міг зарадити біді, що насувалась на молодого медпрацівника. Осколок витягнути не вдалось, загальне ослаблення організму (по війні важила… 28 кілограмів), та й очі стільки перенесли, стільки пережили. Важко було примиритись із думкою, що потемнів навколишній світ, що чорна пелена закриває сонце. Зізнається співрозмовниця: жити не хотіла. Та поруч знаходились вірні друзі, не дали впасти духом, зневіритись. Час від часу обстежувалась у луцьких та дубенських окулістів. І коли почула остаточний вердикт: інвалід першої групи, була внутрішньо готова до нього. Вдалось ще попрацювати певний час шкільною медсестрою від міської поліклініки. А потім чорна пелена закрила світло. Та життя тривало. Виховала сина та дочку. Захопилася… вишиванням. Не відразу навчилась зав’язувати вузлики, потім обходилась без них. Мусила просити допомогу зі сторони, коли потрібно підібрати нитки відповідних кольорів. Дехто веде щоденник, де фіксує найголовніші події життя. Дубенчанка розмістила їх на… рушникові, передавши значущі етапи власного життєпису червоними та чорними нитками. Познайомився і я зі своєрідним щоденником пенсіонерки, переконувався, що і в 78 років вона хоче бути корисною сім’ї, людям. — Бачите, внизу візерунок? То — символічне народження дитини, якій випало так багато пережити. Червоні хрестики — любов трьох матерів, а чорні — муки їх, бо легко ніщо не дається. А далі йде сіра широка смуга. Нею зафіксоване моє сіре і безрадісне, обпалене війною життя. Ніколи не забуду стежину, коли дріботіла поруч професора. Не могла втямити, чому старенький так гірко плаче. Сльози стікали по його впалих щоках, губились у давно не голеній бороді, краплями падали на стежину, що для мого рятівника була в житті останньою. Далі на рушнику простелились три дороги, різними кольорами прокладені. Пані Зінаїда пояснює, що зашифровано там: — Скажу про червоні хрестики — то народження моїх діток. До кінця світу буду дякувати Всевишньому, що дав мені пізнати радість материнства, що долі сина і дочки кращі за мою. Михайло закінчив Київський університет, нині доктор економічних наук у Луцькому державному університеті імені Лесі Українки. Світлана теж здобула вищу освіту, працює лікарем у міській дитячій лікарні. Вже внуки навчаються у вищих навчальних закладах. Вишивальниця звертає увагу на останній рядок хрестиків, що виконаний також червоними нитками: — Це означає, що життя моє закінчилося у радості й спокої! Запримітив цікаву деталь. На багатьох рушниках вишите щире побажання: «На щастя, на долю!», та й кольори переважають веселі.

Ще кілька штрихів до портрета

Дізнався ще кілька цікавих речей, які варто згадати. Роботи незрячої пенсіонерки демонструвались на багатьох виставках, а шість її робіт знаходяться навіть у далекій Канаді. Коли запитав про унікальну долю рушника-щоденника, лагідно трокається пальцями візерунку, теплішає голос старенької. — В українців давно побутує звичай, коли бабусі дарують внучкам не лише коралове намисто, перстень, сережки, але й саморобні килими, вишивані блузки чи рушники. Отак із покоління в покоління передавалась своєрідна естафета любові до найпоширенішого традиційного ремесла. Хочу передати дорогу мені річ внучці Мар’янці. А ще дізнався, що бабця на помаранчевому шарфі вишила слова «Так! Ющенко». Хоче послати його всенародно обраному президентові з коротким поясненням, ким виготовлена річ. Дивився на прекрасні витвори золотих рук пані Зінаїди, захоплювався талантом обділеної долею землячки. І приходили на пам’ять слова, що ніщо хороше не приходить саме, а талант — це, насамперед, завзяття і вміння трудитись. Тижнями, місяцями роками... І ще в палісаднику перед верандою до будинку побачив на дереві кілька консервних банок-годівничок. Схиливши голови донизу, там розкошували шматочками сала говірливі синички: «Зінь-зінь-зінь». Мабуть, своєю пташиною мовою обізвались до щедрої господині-благодійниці. А мені подумалось, що так може чинити тільки людина великої душі, яка пізнала, чого вартує фунт лиха, яка готова підсобити тому, хто потребує допомоги.

Василь ЯНОШІ, Дубно.