Чи почують вгорі волання селян?

— Від нашого села до райцентру 65 кілометрів, а до українсько-білоруського кордону, що завжди був символічним, якихось півкілометра. Дроздинцям рукою подати до Століна: ходили в сусідню республіку на базар, у лікарню, на заробітки. Вважали себе білорусами, бо так писалось раніше в наших паспортах. Якщо по великому рахунку, то поліщуки раніше не вельми переймалися національністю. Їх влаштовувало толерантне ставлення сусідів, прагнення породичатись. І в минулому, і тепер змішані шлюби по обидва боки умовного кордону — звична справа.
Як відомо, поліщуки живуть з лісу. Щойно зійде сніг, виганяють „на верес” худобу, потім збирають ягоди, гриби, заготовляють жолуді, лико, дрова. Дарами природи однаково користувались і ми, українці, і сусіди-білоруси. Наші піщані нивки – скупі на віддачу. Вирощених картоплі, вівса, буряків ледь вистачало на ведення господарства. Бо тримали по кілька голів товару, свиней, птицю. Адже багатодітні сім’ї треба чимось годувати. От і в мене шестеро діток – добре з чоловіком крутились, аби вивести їх в люди. Мої сини і дочки не мають великих шкіл, та головне, що стали працьовитими, знають справжню ціну хлібові, не відірвались від рідного краю.
Хай там що співають „у верхах”, але раніше поліщукам жилось краще. В радгоспі мали гарантовану зарплату, село помаленьку розбудовувалось (нині в Дроздині понад 700 дворів), з’явились соціально-культурні заклади. Ото як звели до перебудови магазин, клуб, так і маємо їх зараз. Нині відкривають здебільшого „забігайлівки”. А дороги до села як не було, так і немає, хоч і проклав її народний депутат Абдулін у своїй передвиборній програмі. Про газ і не мріємо, доводиться платити по 72 гривні за балон. Борошно мусимо діставати на базарі в перекупнииків. Взимку село відрізане від світу.
Не дуже розбираюсь у політиці, та погіршились наші стосунки з білорусами. Раніше назбирані ягоди та гриби із Століна могли повезти в Ленінград, Москву, Прибалтику, аби виручити якусь копійчину. Тепер – кордон. З одного боку, наші ріднесенькі митники „притискають” (і сусідів також), з іншого — білоруси „мстяться”. Прожили майже 60 років, та ще не було такого, аби в ліс не можна поліщуку ступити. Відколи неподалік села стали митники, солдати з собаками перекрили підступи до нашого годувальника. Проводили збори, нам роз’яснили, що не маємо права ходити на чужу сторону. Якщо не послухаєш, то великі неприємності чекають. У багатьох сім’ях могли б розказати про прикрощі. Мого чоловіка Адама за порушення кордону завезли аж в Пінськ, три дні там протримали. Гриби за цей час стухли, а від нього ще й вимагали за кошик „викуп”. Сусіда перестріли з підводою сіна, все „націоналізували”, а в нього 11 дітей. Через суд мусив доводити, що нічого поганого не чинив. Підуть учні по ягоди – невдовзі над малечою вертоліт кружляє, вимагають кинути кошики. А то з кущів виринуть у масках на обличчях, змусять грибників… співати. Сина зловили за кордоном, поставили в паспорті штамп „депортація”, попередили, що при наступному затриманні віддадуть під суд. Проте даси п’ять тисяч гривень – забирай ягоди. Могорич мусиш ставити, аби забраний паспорт „виручити”. А велосипеди, мотоцикли, худоба ще дорожче „коштують”. Хіба це не хабарі?
Був сільський сход. Наша головиха Ніна Маринич ставила питання, аби людям, згідно списків, дозволили ходити в ліс. Молодь роботи не має, сільгосппідприємства розпались, у кожній хаті 8-10 дітей. Перекрити селянам дорогу до лісу – це рівнозначно перекрити дихання. Присутні на сході начальники з району, митної служби були згодні з такою пропозицією. Навіть списки склали пізніш, та нічого не змінилось. Прикордонники свою службу несуть, а нам доводиться бути порушниками, таки порушувати кордон, жити в напрузі.
Не від доброго життя селяни йдуть до лісу. Скажу про сім’ю. Отримуємо з чоловіком пенсії 745 гривень. Після нещасного випадку витратила 2500 гривень на операцію – нині ходжу зі спицями в руці. Знову доведеться їхати до райлікарні, то знову гроші готуй. А чорнобильських (т.з. „гробових”) аж 2,10 гривні в місяць отримуємо. Всією родиною збирали кошти, аби підлікуватись у обласній фізіотерапевтичній лікарні. Опинилась у Корці, а думкою — в селі. Треба гриби збирати, пора клюкви наступає. Раніше дешевою була дорога у Київ, Москву, Ленінград. Тепер за маршрутку до Рокитного в один бік 7 гривень платимо. Правильно, приїжджають у село по ягоди чи гриби перекупники, та не вельми цінять нашу нелегку працю. Це якщо вдасться обминути пости. Не почують „у верхах” нас, то село пропаде. Бо треба платити за все: дрова, газ, електроенергію; купити одяг, взуття, цукор, крупи, олію. Це найнеобхідніше, без чого не обійдешся.
Можливо, дещо не розумію. Та поговоріть з іншими односельцями – кожен скаже, що він проти такого лісового кордону. Бо часто-густо люди в формі, яких держава поставила на захист інтересів народу, просто знущаються над цим народом. Питаєте, чи не боюсь казати такі неприємні речі для влади? Не боюсь, бо гірше вже не буде. Дуже хочеться, аби краще стало, щоб „у верхах” задумались, чому нас звуть „поліщуками”. Це я до того, що споконвіку нас ліс годував. Якщо хтось хоче зробити інакше, то потрібно створити людські умови, а не оплутувати село непрохідною огорожею.

Василь ЯНОШІ,
Рокитне.