“ЗОЛОТА” ВАГІТНІСТЬ або Кому потрібна клятва Гіппократа?

Охорона материнства і дитинства, допомога при народженні дитини, позитив та здобутки в медичній галузі – цей красномовний перелік можна продовжувати до нескінченності. Та коли тобі потрібна невідкладна медична допомога і кваліфіковане лікування, тоді ти розумієш пафосність усіх цих слів, що в реальному житті не мають під собою ніякого підгрунтя. В такі моменти ти просто залишаєшся наодинці зі своїм болем...
Ніч із п’ятниці на суботу. Тобі щось сниться. Крізь сон відчуваєш нестерпний біль у животі. Здається, що хтось невидимий, наче ножем, безжально крає твоє нутро. Ти прокидаєшся в холодному поту. Ні, це не сон, це справді реальність. Поруч мирно сопе чоловік. Він навіть і не здогадується про твої жахи і погане самопочуття. Так не хочеться його тривожити, але біль стає дедалі більшим і ти вже якось інстинктивно порушуєш його нічний спокій і просиш збігати в аптеку за ліками. Про алергію здогадалась, оскільки вдруге за останні два тижні з тобою таке трапляється. Але біль у животі. Цей нестерпний біль, нудота і... кровотеча. Можливо, це нормально, як буває раз на місяць у кожної зрілої жінки, а можливо...Тим більше, що ти чекала на дитину.
Міцно стискаєш зуби. Не хочеться навіть і думати про таке, адже ця дитинка була такою бажаною для тебе і твоєї другої половинки.
Ось, як на диво, не забарилася і “швидка”, яку викликав твій чоловік. Дві жінки у зелених халатах – напевне, лікар і фельдшер невпевнено зайшли до квартири. Присіли на стільці біля твого ліжка і розпочали огляд. Насамперед, хвилин десять, незважаючи на різкий біль пацієнта, зайняла формальна процедура “допиту”. Їх цікавило все. Твої прізвище, ім’я та по батькові, дата і рік народження, сімейний стан, прописка і навіть зі скількох років живеш статевим життям. Ці нескінчені запитання – “Коли?” “Звідки?” “Чому?” “Навіщо?”. На фоні болю складалося враження, що ти не хвора, яка лежить у своєму ліжку, а підозрюваний на допиті у слідчого. Коли це все закінчиться?
Нарешті дійшла черга і до здоров’я. Пані лікар оглянула тебе, перекинулась із колегою кількома словами, і, не довго думаючи, винесла “вердикт” – терміново в лікарню. Ти, звісно, не прихильниця лікарняного режиму, але в такому випадку у тебе немає іншого вибору, тим більше, що біль не вщухав, а тільки притуплявся, час від часу переходячи у спазми.
Важкими кроками ледве спускаєшся східцями під’їзду до карети “швидкої” допомоги. Попереду крокують медики, які, на мить забувши про клятву Гіппократа, а можливо, ніколи і не згадувавши про неї, сперечаються між собою про оплату виклику.
– Ти їм сказала, – звернулася жінка з металевою валізкою до своєї співробітниці, – що виклик медперсоналу платний?
– Ні, – відповіла та. – Вони й самі повинні це знати.
– Та про що ти говориш? – сідаючи на переднє сидіння “швидкої”, обурилася лікар. – От скажуть, що вони нічого не знали і відмовляться платити. Зараз же ж такі сволочі пішли.
Йдучи позаду, ти мимоволі стаєш випадковим свідком цієї розмови і диву даєшся: на здоров’я та самопочуття пацієнтів їм, схоже, начхати, головне – оплата послуг, які вони навіть не надали. Врешті-решт, тобі увірвався терпець і ти перепитуєш: “Перепрошую, що ви сказали?”
Сестри “милосердя” від такого несподіваного для них запитання, звісно, замовкають і впродовж всієї дороги не випускають ані пари з уст. Ти в свою чергу теж до них не обзиваєшся, лише час від часу стогнеш від болю. Вдивляєшся в темний салон автомобіля “швидкої”. Старенький тапчан, здається, ось-ось прогнеться під тобою. Водій співчутливо пропонує тобі лягти на ліжко-каталку, але, побоюючись назавжди потрапити у його тенета, ввічливо відмовляєшся від такого “щиросердечного” жесту. Нудить від запаху бензину, що заповнив салон авто. Відчувається кожен камінчик, на який наїжджає машина, кожен поворот, на якому вона звертає. Тебе так підкидає, що, здається, жоден орган тіла не залишиться на місці, доки дістанешся до лікарні.
“Швидка” зупиняється і крізь маленьке віконечко в перегородці, що з’єднує кабіну водія із кузовом для пацієнтів, видніються білі похмурі мури лікарні. Тебе ледве не попід руки проводять у невелике обшарпане приміщення приймального відділення пологового будинку. За якусь мить заходить, позіхаючи, лікар і пропонує присісти у “жіноче крісло”. Після кількох хвилин обстеження він із серйозним виразом обличчя просто ставить тебе перед фактом:
– Вагітність під загрозою, потрібно терміново на ультразвукове дослідження, щоб остаточно знати, чи можна ще зберігати дитину, чи вже пізно.
Після цього, трохи подумавши, додає:
– На жаль, кабінет УЗД працюватиме в нашій лікарні тільки з наступного понеділка. Зараз вас проведуть у відділення і зареєструють, а чоловік тим часом нехай збігає у найближчу аптеку і придбає необхідні ліки.
Безперечно, тим, що в медичному закладі не вистачає ліків, уже давно нікого не здивуєш. Але, коли тобі на невеликому клаптику паперу починають писати назви елементарних медичних препаратів, а крім того різні пробірки, спирт, бинт, вату та одноразові гумові рукавички, якось мимоволі починаєш задумуватися над тим, для чого взагалі існують ці медичні заклади.
Тебе знову виводять у довгий коридор. Усюди темінь, хоч око виколи. З допомогою санітарки піднімаєшся темними східцями.
– Ви не дивуйтесь, – каже вона, немов випереджаючи твоє запитання. – У нас уже декілька днів у цій частині лікарні немає світла.
Раптом ловиш себе на думці, що нічого вже не болить і виникає лише одне нестримне бажання – розвернутися і чимдуж бігти темними сходами вниз до чоловіка. Тобі пропонують присісти на стільчик біля вахти гінекологічного відділення і вкотре упродовж останньої години відповісти на одні і ті ж самі формальні запитання. Зрештою, просиш пропустити до тебе єдину близьку тобі в цьому великому і холодному приміщенні пологового будинку людину і одразу натикаєшся на опір медсестри.
– Це не дитячий садок, – відрізала вона підвищеним тоном. – Чоловіка побачите завтра. Ви думаєте, що вас цілу ніч будуть водити за руку?
Ти, звичайно, не звикла до такого ставлення, тому ввічливо повторюєш:
– Я перепрошую, мені б усе ж таки дуже хотілося, щоб ви задовільнили моє невелике прохання. Ніколи не могла б подумати, що у вас тут не медичний заклад, а в’язниця суворого режиму.
Після такої фрази ти помічаєш, як обличчя медсестри змінюється і вона, заперечивши твоє твердження про в’язницю, обіцяє пропустити чоловіка, щоправда, всього на декілька хвилин. Після цього одна із санітарок пропонує тобі пройти разом із нею до лікарняної палати, де, показавши твоє ліжко та складену на ньому білизну, крізь зуби проціджує: “Вдягнеш собі і лягай спати”.
Гірка усмішка з’являється у тебе на устах і мимоволі замислюєшся над значенням гучних, але зовсім голослівних обіцянок різного рівня чиновників і політиків про посилену увагу охороні материнства і дитинства. Де ж вона, ця увага? Невже в усій нашій країні так поводяться з вагітними жінками і так дбають про ще ненароджених дітей.
Ти – вагітна жінка із загрозою викидня – змушена, згинаючись від болю, тупцюватися біля ліжка.. На твою думку, це жорстоко, а за їхніми мірками – нормально. Для них ти одна з тих багатьох вагітних, які щодня потрапляють до цього відділення. І не більше.
Лягаєш у ліжко і намагаєшся заснути, хоча це дуже важко вдається. Сусідка по палаті, яка стає випадковим свідком твоїх мук, зі співчуттям пропонує сходити покликати медсестру, якщо болі будуть зовсім нестерпними. Та, дякувати Богу, біль поволі вщухає. А сусідка тим часом пригадує, як сама потрапила сюди. Розповідає про знайому, яка також лежала на підтримці вагітності в одному з пологових будинків міста і в якої прямо в палаті через халатність лікарів стався викидень. Ніхто, за її словами, в ту важку для жінки хвилину навіть не прийшов поцікавитись, як самопочуття пацієнтки. Тому їй самотужки довелося підвестися з ліжка і, пошкандибавши до чергового лікаря, благати його провести огляд, побоюючись за те, що почалися передчасні пологи.
Слухаючи такі історії, від яких все тіло хапають дрижаки, ти врешті-решт засинаєш, але неспокійним сном. Тієї ночі, аж до самого ранку, до тебе ніхто навіть і не підійшов, щоб поцікавитися самопочуттям.
Ранок видався напрочуд сонячним. Ти прокинулася і здивовано спостерігаєш за тим, як лікарі метушаться навколо тебе і обговорюють між собою, яким чином краще продовжити твоє лікування. А неподалік, в кутку палати, стоїть твій чоловік і спостерігає за цим. Це він, який, на щастя, є не останньою людиною в місті, доки ти спала, зміг владнати усі питання, і медперсонал, напевне побоюючись за свою майбутню кар’єру, заповзято, один поперед одним, почав виконувати свої професійні обов’язки. Нарешті вони згадали про клятву, яку колись давали, – клятву Гіппократа.
Ангеліна ПЛОЩАНСЬКА,
Рівне.