ДИТЯЧЕ ОБЛИЧЧЯ СНІДУ В УКРАЇНІ

“Єднаймося заради дітей, єднаймося проти СНІДу” – саме ці слова стали лейтмотивом всеукраїнської науково-практичної конференції, яка відбувалася в Києві в “Українському домі” наприкінці жовтня. Офіційно тема конференції була визначена як “Мас-медіа та права ВІЛ-позитивних дітей”. Вона зібрала багато зацікавлених та небайдужих до проблем СНІДу людей. На ній побував і кореспондент “ПГП”.

Статистика, яка пробирає холодом по спині
Цікаво те, що презентація глобальної кампанії, яка підтримується ЮНІСЕФ та ЮНЕЙДС і націлена на подолання величезного впливу, що справляє ВІЛ/СНІД на дітей, відбувалася одночасно у різних містах світу: Нью-Йорку, Женеві, Києві. Сама ж кампанія “Єднаймося заради дітей, єднаймося проти СНІДу” розроблена з метою зміни загальнопоширеного переконання у тому, що СНІД вражає лише дорослих, повинна застерегти світ щодо того, що ВІЛ/СНІД позбавляє мільйони дітей їхнього дитинства та загрожує їхньому майбутньому. Сумна статистика свідчить: щохвилини у світі помирає дитина від захворювання, пов»язаного зі СНІДом; щохвилини дитина інфікується вірусом імунодефіциту людини (ВІЛ); щохвилини 4 молодих людей віком від 15 до 24 років стають ВІЛ-позитивними. Тобто насправді реальність страшна. Невтішна ситуація і в Україні: наразі наша держава займає передові позиції в Європі щодо захворюваності на СНІД та темпів його розповсюдження. Тому ми не можемо закривати на це очі.

Будьмо милосердними
Відомо, що в Україні 80% усіх інфікованих становить молодь віком від 15 до 24 років. Станом на 01.06.2005 року в Україні зареєстровано 9665 ВІЛ-позитивних дітей (загалом з 1987 року). За цей період 167 дітей вже померли від СНІДу. На сьогодні лише 350 з них наразі отримують антиретровірусну терапію в інфекційних відділеннях за місцем проживання. Згодом планується відкриття спеціалізованого відділення для таких дітей в “Охматдиті”, в Києві. Не секрет, що більшість таких дітей народжені в неблагополучних сім»ях, а 20% ВІЛ- позитивних матерів залишають своїх дітей у будинках дитини. Тобто мова йде про непросту соціальну ситуацію, яка складається в нашій державі щодо ВІЛ-позитивних людей. У реальному житті такі люди стикаються з неабиякими проблемами, їх громадянські права не захищаються. Важко або майже неможливо влаштуватися на роботу, дітям – ходити до школи чи дитячого садочка. Варто комусь дізнатися про статус хворої дитини, вона відразу ж стає вигнанцем серед своїх одноліток, а батьки інших дітей вимагають ізолювати цю дитину з колективу. Причому самі дітлахи (особливо менші) часто-густо не знають про свій ВІЛ-позитивний статус, тому не розуміють, чому їм не дозволяють гратися з іншими дітками. Звичайно, ми знаємо, що СНІД не передається через рукостискання, предмети побуту і т.д. Однак батьки здорових дітей хочуть повністю унеможливити контакт з хворим малюком, не розуміючи при цьому, якого болю завдають дітині і її батькам (якщо це нормальна сім»я). Хоча, чесно кажучи, як мама двох дітей я сама не знаю як би поступила в цій ситуації. Для прикладу, в Одесі (адже відомо, що ВІЛ-інфекція та СНІД найбільше поширені в південних та східних областях України – авт.) створений спеціальний дошкільний заклад, який відвідують ВІЛ-позитивні діти. Все в ньому як і в звичайному дитячому садочку, крім діток, від яких, по суті, відвернулося суспільство. Тому нам потрібно працювати над трьома проблемами: знання, розуміння і підтримка сімей, що живуть зі СНІДом.

Найперше – відповідальна поведінка
На конференції неодноразово наголошувалося, що в сучасних умовах щодо профілактики СНІДу немає замінника відповідальній поведінці. Загальновідомо, що одним з основних шляхів зараження СНІДом є статевий контакт з хворою людиною. Однак надіятися лише на презервативи не варто, адже вони не завжди захищають від хвороб, які передаються статевим шляхом. А що вже говорити про наркоманів, які є одними з найчастіших розповсюджувачів цієї “чуми ХХ століття”! Інша можливість – передача ВІЛ від матері до дитини під час вагітності. Вперше в Україні такий випадок трапився в 1988 році. Тож давайте разом, усім суспільством, аби не було пізно, дбати про те, щоби таких дітей у нас ставало якомога менше, а ми мали змогу милуватися неповторними посмішками здорових дітей.
Олеся ІВАННИК,
Київ.