bank-ua.com
Рівне:

Секрети сватання від діда Сьомка

Головна 13-гру, 17:259 prov 22963 0
Безперечно, серед важливих подій у житті кожної сім’ї чи не на першому місці — весілля. Що було споконвіку тут головне? Висока духовність народу, його поетичність, вміння передати (спершу віднайшовши!) через обряд пісенний репертуар, емоційну неповторність, домовитись, аби залишившися у пам’яті учасників радісного дійства неповторний слід. І кожна сім’я, скликаючи далеку й близьку родину, добрих знайомих, сусідів, прагне його провести гучно і весело. Іноді аж занадто.
А починається все зі сватання. Як правило, на вечорницях (їх нині вельми вдало замінили дискотеки) молоді люди закохувались, обирали собі майбутнє подружжя. Тепер лише з книжок довідуємось, як одружувались наші пращури. Скажімо, древляни викрадали наречених; радомичі й сіверяни брали шлюб під час купальських ігор, перестрибуючи парами через очищаючий вогонь; у полян тут на першому плані був договір із посагом нареченої. Певні відмінності у весільних обрядах і зараз носять регіональний відтінок, хоч і багато є спільного. Переважно сватали восени, а весілля намагалися справити до Великого посту (під час будь-якого посту взагалі не одружувались).
Сватання відбувалось після того, як хлопець і дівчина домовлялись побратися. Наречений засилав сватів (старостів), один із них був старшим. Це були люди статечні, розумні, дотепні, винахідливі. Тому їхня розмова з батьками нареченої завжди пересипана і дотепами, і високою поетичною образністю. Йшли „обмінювати” хліб, як правило, увечері. Якщо сватам відмовляли, менше односельців дізнавалося про отриманий гарбуз. До речі, в таких випадках часто-густо винили не парубка, а старостів, які не могли „вламати” дівчину.
Тепер ви переконались, яку моральну відповідальність бере на себе пан Семен, погоджуючись бути старшим сватачем. Коли я запитав, яким повинен бути той, від кого залежить майбутнє щастя молодят, почув коротке: „Насамперед, авторитетним!”
Що стосується героя нашої розповіді, то тараканівець походить із працьовитої хутірської родини, у післявоєнний час спив гірку чашу як погорілець, добре знає ціну черствого окрайця. У сільського дядька Нестора Саюка навчався шевцювати, а в сусіда Миколи Верещаки шити шапки. Аж 33 роки бригадував у місцевому колгоспі „Прогрес”, завжди приятелював із чесністю та порядністю. Начитаний, у житті дотримується порад відомих травників Зубицьких („зігнав” власну вагу із 112 до 60 кілограмів). Разом з дружиною пані Євгенією виховали двох синів-соколів, уже чотирьох онуків дочекалися. Здається, все, як у інших, та все ж виокремлюється непримітною родзинкою вправності, жартівливості, винахідливості. Я поцікавився, чи багато „проколів” за чверть століття мав сватач. Усього раз дівчина наступного дня сама гарбуз жениху піднесла. Точніше, занесла аж до його хати. Співрозмовник хитро підкручує білявого вуса, ділиться секретами. Коли йде „обмінювати” хліб, намагається дізнатися про моральний клімат у сім’ї майбутньої молодої. Тому знає, хто чим „дихає”, на кого „насідати” під час дійства. Ситуації ж бо різні трапляються. Молодята любляться, батьки теж не проти їх „окрутити”, а матінка чомусь кирпу гне, чекаючи принца на білому коні. Іноді доводиться „мати клопіт” із самою нареченою. Тоді з „підбрехачем” (так жартома зве свого помічника) пан Семен ще по дорозі до будинку домовляється, як діяти, аби товар (тобто жениха) показати в найвигіднішому світлі, гарно здійснити „куплю-продаж”.
Схема дійства — вивірена, традиційна. Після переговорів із батьками досягається згода на „обмін” хліба, батьки благословляють дочку, вона подає рушники та хустку. Сватачі перев’язують один одного рушниками через праве плече під ліву руку, дякуючи батькам і самій посватаній за вміння шити-прясти. Молодому при згоді дівчина приносить хустку (якщо відмовляється — гарбуза).
Доводилось пану Семену сватати і за межами села, району.Тому цікаво буде зазначити, що навіть в одному регіоні (в межах області) довесільний обряд відрізняється. Скажімо, в Володимирецькому районі хресна мати чи мати хлопця несуть хліб до молодої. Ввечері сюди йде жених із хресним і рідними батьками, близьким товаришем „купувати дівку” (іноді кажуть „купувати телицю”). Молода в той час у подруги. Її там знаходить жених з товаришем. Дівчину запитують, чи піде заміж. Як правило, чують у відповідь згідне: „Коли він мене хоче, то я теж його хочу!” Після вечері сватачі йдуть додому, а молодий залишається ночувати в майбутньої дружини. У Сарненському районі сватати йдуть молодий, рідні й батьки, старший брат (сестра). Тричі стукають у двері, говорять звичні речі про куницю, красну дівицю. На знак згоди подаються рушники й хустка. Під кінець дійства, засватана насипає зерно в бутель, де була горілка, перев’язує посудину червоною стрічкою-китайкою.
По-різному проходять обряди і в селах на Дубенщині. В селі Острів, приміром, батьки з двома сватачами заходять до хати, а хлопець стоїть під вікном і слухає. Гості кажуть, що їх „теличка” забігла в цей двір. Її шукають — дівчину знаходять. Якщо вона згодна вийти заміж, то подає склянку. Тут все закінчується рушниками і вечерею.
Гадаю, читачам буде цікаво хоч схематично дізнатись, який сценарій (а він чималий) використовує тараканівець. Ідуть сватати із молодим. Помолившись Всевишньому, кланяються господарям. Батько запитує, що то за люди завітали, звідкіля йдуть, з чим Бог послав. Старший сватач говорить, що вони — люди чесні, без дурної науки, тому дають господарям святий хліб у руки. Батько бере хліб, цілує, кладе на стіл, висловлює бажання вислухати несподіваних гостей, запрошує присісти. А старший серед прибулих продовжує: „Зичимо миру дому сьому і щастя всім, хто ньому. Не лякайтесь, ми люди не воєнні, а мисливці — багато земель обійшли, чимало бачили. Та от біда: втекла від нас куниця, а, можливо, лисиця, а трохи чи не красна дівиця. Не так ми побиваємось, як цей князь (молодий кланяється) бідкається втратою: „Поможіть піймати куницю, бо пропаду!” Ото по сліду йшли, у це село прийшли, як зветься воно, не знаємо, та на удачу сподіваємось. Слід привів до вашої хати. Добровільно віддайте красну дівицю, бо силою брать будемо. А князь за ціною не постоїть — віддасть молодець повний гаманець.”
Знайшовши пропажу, гості знову просять: „Віддайте нашому князю куницю, вашу красну дівицю! Віддасте чи нехай підросте? То як?” Дівчина подає рушники, хустку. Вдалу „купівлю” могоричать. На пропозицію старшого свата всі співають відому пісню „Де згода в сімействі, де мир і тишина.”
Сімдесятирічний пенсіонер бідкається, що може скоро залишитися без улюбленого хобі. Зараз навіть у селах чомусь „забувають” про прекрасний довесільний обряд. На думку пана Довгаля, втрачається духовність. А без неї, як і без духовних переконань, слабшає народна мораль. Прикро, що відходять звичаї предків, що шліфувались віками. Призабувсь обряд заручин. За даними науковців, у 12 областях України торік не було жодної пари, що бажала б заручитись. Між тим, давній обряд є традиційним, природнім для нашої спільноти. Отакі справи.
Прикро, та і саме весілля перетворюється в грандіозне гульбище, коли столи вгинаються від наїдків і питва, коли на першому плані — кількість гостей, отримані подарунки. Ще не встигнуть іноді батьки повіддавати борги, а молодята вже „розбіглись”, забувши добрі побажання, що звучали для них за весільним столом.
Семен Довгаль тривалий час очолював у школі батьківський комітет. Вважає, що зараз слід об’єднувати зусилля батьків, педагогів і священнослужителів у вихованні підростаючого покоління, домагатись, аби юні шанували звичаї предків, не були безрідними Іванами. Візьміть саме весілля. Гримлять програвачі з підсилювачами, колонками. Часто замість прикрасних весільних пісень (у виданій нещодавно книжці „Весілля на Дубенщині” їх подано аж 170, до різних складових дійства) лунають низькопробні „сальні” куплети. Між тим, існує гарний волинський обряд „Весільна корона”. До речі, його немає на Поділлі, Буковині чи в Закарпатті. Це коли староста (або старший сват) молодій „корону читає.” Навіть простий перелік куплетів зайняв би чимало місця. Вірші, переважно жартівливі, адресовані батькам (дяка за гарне виховання дочки), братам і сестрам (вчили наречену любові до праці, розуму). І якщо дівчина зав’язує жіночу хустку, то на це Божа воля — хай вона щасливо корону носить і до року за кума старшого дружбу просить. До слова, рівненському науковцю Марії Немиро вдалося записати зразок „Весільної корони” в одному з сіл Іваничівського району на Волині. Прикро лишень, що такі віршовані накази-побажання, наповнені високою мораллю, не почуєте нині на весіллях і в наших селах. А треба допомогти молодим людям змінюватись психологічно, усвідомлювати велику відповідальність як майбутнім продовжувачам роду, вихователям власних людей, котрі стануть громадянами великої цивілізованої держави. І в цьому міг би придатись життєвий досвід таких неординарних особистостей, як наш герой, пенсіонер приміського села.
Василь ЯНОШІ,
Дубно.
Похожие новости
Створення та просування сайтів Сайт безкоштовних оголошень Пакети з логотипом

Соц. мережі
Календар
«    Листопад 2018    »
ПнВтСрЧтПтСбНд
 1234
567891011
12131415161718
19202122232425
2627282930 
Вгору