Жити все-таки добре...

Зі стану Лілі, як вважає Таня, два шляхи. Один – на балкон, а з балкона на сьомому поверсі — на землю із прискоренням фізичного тіла, що вільно падає. Другий шлях – нормальний і не такий трагічний. Із “дистресу’’ — у звичайний стрес, із стресу — у поганий настрій, із поганого настрою — у врівноважений, із врівноваженого — у піднесений. Але це тільки теоретично так легко здійснюється. Насправді все значно складніше, заплутаніше і довше.

Перший шлях Ліля може успішно подолати самостійно, без сторонньої допомоги. А ось другий вона сама пройти не зможе. Треба, щоб хтось прийшов, узяв за руку і повів із того “дистресу” далеко-далеко, аж до заобрійної радості.

Лунає дзвінок. Ліля переводить погляд із мухи на телефон, але чорний апарат мовчить, хоч дзвінок лунає й далі. Лише тоді вона здогадується, що дзвонять у двері. У дверях стоїть Тетяна, яка ще з юних років працює у торгівлі. Вона важить сто тридцять кілограмів і зовні схожа на величезне немовля. Таня товста і романтична, що дало привід кепкувати з неї навіть жеківському сантехніку дяді Феді. Він чомусь обізвав її кульбабкою і водночас Клеопатрою, що за своїм змістом об’єднатися не може.

Стосунки Лілі і Тані будуються на тому, що інколи зранку Ліля дає сусідці свіжий огірок, кілька помідор, капустину або банку зеленого горошку — у залежності від сезону і від того, що є в холодильнику. Інколи годує товстуху сніданком, від чого та радіє, неначе дівчинка-дошкільня. А все тому, що Тетяна уже багато років нічого не їсть, а тільки закушує.

Нині Тетяна перебуває на лікарняному. Вона сидить у самотності і лікується коньяком. Їй сумно, а тому вирішила покликати Лілю випити чарочку: неділя все-таки.

Коли Лілі погано живеться або їй здається, що вона погано живе, то йде до Тетяни, і, посидівши в неї десять хвилин, починає розуміти: взагалі живе вона добре. Сусідка наче визначає ту риску, далі якої вже не впадеш, бо нікуди падати. А цю риску накреслили на самому дні.

Тетяна приводить Лілю за руку у свою квартиру, яка нагадує комору забутих речей. У кутку працює телевізор із вимкнутим звуком, а тому претендент у кандидати у народні депутати здається схожим на клоуна. Особливо, коли оперує мімікою обличчя й енергійно жестикулює руками.

На столі стоять недопита пляшка коньяку, півлітрова банка чорної ікри, дві чарки і лежать цигарки “Президент”. Інших Тетяна не палить.

— Пий! — наказує Тетяна.

— Відстань! — коротко відмовляє Ліля, яка із сусідкою особливо не церемониться: якщо їй піддатися — зробить із людини, що захоче. Тим більше із допомогою коньяку.

— Ну, одненьку чарочку... — соромливо наполягає Тетяна.

— Відчепись, бо зараз піду...

Тетяна ображено замовкає. Найбільше вона боїться залишитися один на один зі своєю драмою. А, може, навіть трагедією. Сусідка безтямно закохалася у молодого чоловіка на ім’я Дмитро. Але він із кимось п’яним побився і його посадили на три роки за грати. Тетяна витратила усю душу, весь вільний час і всі гроші, щоб скоротити термін перебування Діми у в’язниці. Нарешті він вийшов на волю, з’явився до Танюсі (як він любив висловлюватися) і вкрав у неї золотий браслет.

Ліля якраз зайшла до сусідки і мимоволі стала свідком краху ідеалу і нев’янучого кохання. У кімнаті із наївним обличчям сидів Дмитрик. Очі у нього були небесно-блакитні, безневинні і чисті, немов кришталь.

—Уявляєш... — розгублено промовила Тетяна. — Він вкрав у мене браслет. Ось тільки тут лежав — і вже немає.

Дмитро косо поглянув на Лілю. Очевидно, чоловіку все-таки було неприємно, що при посторонніх його демонструють у такому непривабливому світлі.

Ліля не знала, що відповісти і взагалі як реагувати у таких випадках. У неї золотих прикрас не було, як і не було таких морально нестійких знайомих як Діма. Тим більше, вона підозрювала, що Тетяні відшкодувати втрату не дуже складно, і що вкрадений браслет у неї не останній. А тому вирішила пожартувати із серйозною міною на обличчі.

— Молодим чоловікам треба платити! Очі Дмитра піднесено заіскрились блакитними вогниками. Ймовірно, що він саме так і вважав, але, на відміну від Лілі, цілком серйозно. Однак не міг вголос висловити свої думки.

— Попросив би... — розгублено зронила Тетяна. — Але навіщо ж самовільно...

— У тебе допросишся, — підлила бензину у вогонь Ліля. Дмитро у відповідь схвально кивнув головою. І Ліля зрозуміла, що майже читає думки пройдисвіта.

— Але як же так... — крізь сльози мовила Тетяна. Їй було шкода не золотого браслета, а розбитої романтичної мрії. І Тетяна стояла, мов величезна лялька, розкинувши руки вздовж товстого тіла. Ліля помовчала і повільно пішла у свою квартиру. Вона й досі не знає, чим закінчився конфлікт. Очевидно, нічим. Дмитро залишився без Тетяни, але з браслетом. А Тетяна – без Дмитра, без браслета і без романтичної мрії...

— Ну, випий хоч півчарочки! Чисто символічно... Тетяна піднесла до обличчя Лілі чарку, ткнула у рот ложкою з ікрою. Ікра була прісна, відгонила риб’ячим жиром і бочкою, але Ліля пересилила себе і все проковтнула майже одночасно. Зате Тетяна розцвіла і зацвірінькала весняним горобцем.

— А ти мені подобаєшся, — без передмови і логічного переходу оголосила раптом Тетяна. — Така хороша сусідка не кожному трапляється. Ти жінка розумна. І колишній твій чоловік мені чимось подобався. До пори надійною був людиною. Дочка дуже гарна — тому вчасно вийшла заміж. Могла скластися чудова сім’я. Ти куди?! Ліля далі не могла слухати безглузде патякання. Відчувала: якщо не вирветься із цієї ненависної квартири, не втече якнайдалі від дурної балаканини Тетяни — задихнеться. У сусідки думки раптом повертаються на сто вісімдесят градусів, бо зрозуміла, що Ліля справді збирається знову залишити її самотньою. — А ти бридка і дурна, відверто ділиться думками товстуха. — І чоловік твій – цап смердючий та спідничник. І дочка прибацана, бо ніколи не віталася.

Тетяна вже не могла затримати приятельку ні коньяком з ікрою, ні вихваляннями, ні образами, а подумки втішала себе, що невелика втрата. Ліля тим часом подолала відстань від “дистресу” до щастя, транзитом промайнувши повз попутні станції і зупинки. Вона входить у власну квартиру, де немає зайвих меблів, золотих браслетів, смердючої ікри, злодійкуватих і нахабних Дмитриків. Входить і тішить себе ілюзорною думкою: “Як добре жити...” Минув ще один вихідний у житті п’ятдесятирічних самотніх жінок.

Ростислав ВАРЖЕЛЬ,

Рівне.