Винуватиця — клята баба

Бувальщина
Опецькуватий, низькорослий і майже квадратний професор Агатангел Веселаго щосили намагався втовкмачувати у наші малосвідомі і невідомо чим начинені голови «альфи й омеги» хитромудрої політекономії «проклятого» капіталізму. При цьому користувався безліччю цитат класиків марксизму—ленінізму, а також далеко не крилатими висловами сумнівних так званих практиків епохи розвинутого соціалізму. Від цього ми ще більше чманіли, а виразне непорозуміння витало в аудиторії ще й тому, що забудькуватий професор частенько плутав написане геніальним Карлом Марксом зі сказаним «лічно» Леонідом Брежнєвим.

Правда, це була не єдина вада А.Веселаго. В аудиторіях хтось настирливо поширював чутки, що Агатангел Вітольдович у післяробочий час полюбляє відвідувати пересічні одеські винярки, які місцеве населення називало просто і зрозуміло — забігайлівками. Тут за рубель можна було спожити три двістіграмові склянки «Західноєвропейського напівсухого» вина або ж дві такі ж надійні посудини «кріплячка». Була у професора й своя улюблена винярка. Добре поінформовані особи іменували її досить безтурботно — «Веселагівкою», що походило від прізвища політекономівського викладача. Ця забігайлівка була законспірована й ще під однією загальноміською кодовою назвою «Два Карли» , бо знаходилася якраз на перехресті вулиць Карла Маркса і Карла Лібкнехта. Ну, скажіть, як туди не заходити відомому у місті-героєві фахівцю провідної науки марксистсько-ленінської теорії?!

У небайдужості професора до високоградусних напоїв незабаром мені довііелося переконатися особисто. Хтось із групи розповів Веселагу, що я походжу із Рівненської області, де у пору незабутньої юності майбутнє світило політекономії у лавах Радянської Армії гнало фашистів на Захід. І саме у моєму рідному краї у роки війни професорові вдалося скуштувати саморобної «житнівки», від смаку якої у молодого воїна залишилися безсмертні враження на все наступне життя.

У курилці, де я захоплено наповнював легені димом болгарських цигарок «Інтер», несподівано підступив до мене Веселага і притишеним, майже таємничим голосом попросив дістати на моїй малій батьківщині для нього незабутньої житнівки, бо дуже хочеться згадати роки полум’яного лихоліття, а він, у свою чергу, у боргу не залишиться.

На пошуки замовленої самогонки довелося витратити мало не два тижні зимових канікул. Адже мої любі поліщуки давно перестали гнати житнівку, перейшовши на бурячанку, цукрівку, малясівку і ще чорт знає на що. І технологія простіша, і швидше, і дешевше, та й житнє борошно гріх переводити на мутне пійло, що, як висловлювалися земляки, все одно негайно піде у сиру землю.

У пошуках житньої самогонки обнишпорив знайомих усіх довколишніх сіл і з їх допомогою все ж роздобув улюблений напій професора. Доставив у Одесу й урочисто передав викладачу, за що він під час чергової сесії у моїй заліковій книжці каліграфічно вивів «відмінно», не тільки не завдавши жодного питання із досить таки заплутаного предмета, а й взагалі промовчавши.

Був у А.Веселаги ще один суттєвий, так би мовити, недолік. Він час від часу з’являвся у нашій аудиторії у досить чудернацькому вигляді. Трохи нижче закінчення широченної краватки зі штанів викладача виглядав добрячийі шматок сорочки. Тоді тим, хто сидів за першими столами, доводилось, писати улюбленому професору які тепер кажуть, ексклюзивну записку. Після цього Агатангел переставав урочисто крокувати впоперек аудиторії, поволі ховався за трибуну і там приводив свій непокірний одяг у порядок.

А під час перерви, смалячи цигарки у тій же курилці, викладач винувато підходив і прикрим, із трагічними нотками голосом промовляв: «Нехай йому біс! От клята баба! Скільки разів говорив: не давай тих сорочок із довгими полами. А їй хоч би хни...»

На це ми дружно і охоче погоджувалася. А через тиждень-другий казус із сорочкою повторювався із завидною точністю копії-близнюка, за що професор Веселаго знову звинувачував «кляту бабу». І так тривало від семестра до семестра у кожній групі і на кожному курсі, а тому про добродушного професора-невдаху частенько ширилися самодіяльні анекдоти.

Ростислав ВАРЖЕЛЬ