ЧИЙ КОНСПЕКТ? або ВІРЮ-НЕ ВІРЮ

Екзаменатор наш був людиною строгою, відповідальною і надзвичайно вимогливою, так що свої знання ми мусили підтверджувати наявністю конспекту, де мали бути занотовані всі теми: від першої до останньої. Звичайно, таких наукових мемуарів – днем з вогнем, проте я, хлопець битий, знайшов-таки в колишнього випускника ексклюзивний примірник і зі спокійною душею і майже спокійною совістю з’явився “при параді” на іспит. Витягнув білет, сів на місце, підготувався (тобто намітив заздалегідь план атаки й відступу) і сміливо пішов у бій. Поки я розповідав щось із області фантастики, Василь Павлович задумливо гортав мій конспект, і хоч вираз обличчя останнього практично не з мінився, я спиною відчував: щось та буде.
– Це ваш конспект?, – поцікавився професор, дослухавши мою байку-відповідь.
– Звичайно, що мій, – анітрохи не знітившись відповідаю я, оскільки перед іспитом підписав зошит своєю рукою – комар носа не підточить.
– Ви в цьому впевнені?, – в голосі Василя Павловича вчувалася загроза і я відчув себе, мов піддослідний кролик на детекторі брехні.
– А чий же іще? Тут же все написано: Віктор, 5 курс, група К-71...
– Я, шановний, читати вмію. Я запитую, де ви взяли цей конспект?, – він поступово змінював колір обличчя, не залишаючи мені жодного шансу, та я продовжував боротьбу за виживання, розбиваючись об стінку: “МІЙ!!! Сам написав усі лекції!!!”
В аудиторії запала неприємна тиша. Методист за столиком у кутку облишила папери й завмерла. Всі чекали розв’язки суперечки двох опонентів, кожен з яких, хоч там що, вважав себе правим.
– Гаразд, – наливаючись червоною фарбою, вимовив професор, – якщо це ваш конспект, тоді як ви поясните ось це?
З цими словами він відрахував 14 сторінок від кінця зошита й розгорнув – там стояв його власний підпис, причому не першої свіжості. У відповідь на мій онімілий стан додав:
– Коли я перевіряю конспект на іспиті, я завжди ставлю свій підпис і дату. І якщо це ваш конспект…
Не доказавши, “легким” делікатним помахом руки Василь Павлович відправив мій конспект через усю аудиторію, а потім не своїм голосом закричав: “ГЕТЬ!!!”
В коридорі я дочекався завершення студентських тортур, а коли перед мої ясні очі з’явився Василь Павлович, поцікавився, коли я зможу повторити спробу. Мені призначили побачення у суботу вдома (професор збирався у відпустку), наостанок нагадавши:
– Тільки цього разу – зі своїм конспектом.
Упродовж довгої безсонної ночі я жахливим почерком списав неповних 96 сторінок. Сам від себе не чекав такої плідної роботи. Щоправда, з написаного практично нічого не запам’ятав, зате у мене був справжній конспект, готовий витримати будь-яку критику.
Наступного дня, засинаючи на ходу, бреду я додому до професора й розповідаю наступну байку про свій вчинок (треба ж пояснити), мовляв, Ви наголошували, що без конспекту не приймаєте, а я свій комусь дав почитати, та так і не допитався, хто його куди подів… Самі знаєте – общага є общага. Що мені було робити? Не думаю, що Ви повірили б, якби я сказав: “Знаєте, оце тільки перед екзаменом згубив зошит…”. От і довелося викручуватись…
– Точно не повірив би, – відповідає професор і малює мені в заліковці “задов”. Мені!!! Претенденту на “червоний”!!! Моєму обуренню не було меж, словесному нетриманню також. Врешті, чи то Василь Павлович змилувався, чи то я йому остаточно набрид, але він дав мені ще один шанс:
– В понеділок мене не буде – я від сьогодні у відпустці. Підійдеш до методиста, перескладеш.
Дочекавшись понеділка, йду на кафедру з думкою, що війни Наполеону вдавалися краще, ніж мені іспити. І де в світі правда? Відчиняю двері, а методист посміхається й запитує: “Це ваш конспект літав?”
Одним словом, побілив я стіну, пофарбував парти, переніс стелажи, отримав у вигляді нагороди “відм” – і, покинувши стіни ВУЗу, щасливий власною героїчною наполеонівською перемогою, побіг до своєї Жозефіни.

Наталія ДЕМЕДЮК,
Рівне.