У будинку-інтернаті, що недавно відзначив півстолітній ювілей, нині від житейських негараздів знайшли притулок 225 вчорашніх бомжів, одиноких стареньких, тих, від яких відмовилися рідні. Персонал закладу намагається створити належні умови життя й відпочинку для обділених долею земляків. Та 900 гривень, що виділяється щомісяця на пацієнта, мало для забезпечення гідного життя людини. І все ж таки, не маючи іншої ради (трапляються різноманітні життєві колізії), знедолені йдуть у «богадільню».
Директор будинку-інтернату Юрій Гарбачук стурбований незавидною тенденцією: народні обранці все піднімають «стелю» прожиткового мінімуму, хваляться підвищенням зарплат, пенсій, оперуючи справними цифрами, а ряди його підопічних зростають. От і нещодавно відкрили ще одне відділення на 25 осіб. Місце, яке споконвіку намагалися обминути, для багатьох стає останнім рятівним островком. А сам директор, допомогу як божий дар сприймає від спонсорів: чи це медична апаратура, чи одяг і взуття, чи продукти й медикаменти. Прикро, та мало бажаючих підставити плече під інтернатівські клопоти.
Вдалося «розговорити» кількох земляків, які зуміли вирватись із безнадії та безвиході, знайшли захист у притулку для престарілих.
Борис Мельник, педагог, 77 років:
— Родом я із поліської глибинки. Ніколи не думав, що отак доживатиму віку. Після педінституту викладав математику в школах, технікумах. Мав квартиру, придбав легковик. Коли померла дружина, переїхав до знайомої аж у Хортицю на Запоріжжі. Вдруге сімейне життя не склалося, бо захворів, не зміг після складної операції поратись біля численної живності на селі. Кілька літ жив у сестри в Рівному. Та настав день, коли зрозумів: треба йти в інтернат. Ото восьмий рік тут перебуваю. Маю все для нормального існування. Один у кімнаті, є телевізор, холодильник. Маю обслуговування гарне. Граю на баяні, хожу на рибалку, займаюся різьбярством. Не п’ю, не палю, багато читаю, зокрема газети. Не знаю, як би інвалідом «на волі» існував на вчительську пенсію. В дочки своя сім’я, свої клопоти. Звичайно, сумую за внуками, з якими бачусь рідко, приходять сюди школярі, віруючі. Ото спілкуюсь із цікавими людьми. Молю Всевишнього, аби не хворіти, не завдавати великого клопоту нянькам, які ставляться до мене по-людьськи.
Олександра Кидюк, робітниця, 81 рік:
Розкажу по себе і чоловіка. Мешкали у Волгограді, працювали на заводі. Дітей Бог не дав. Обізвавсь племінник Микола із Радивилова, пообіцяв доглядати. Влітку 1998 року переїхали на Полісся. Розуму купити житло в райцентрі не вистачило, натомість придбали племіннику легковий автомобіль, ще й сім тисяч «баксів» йому віддали. Поки мали гроші, доти потрібні були «родичам». Через рік опинилися з Гришею на вулиці. Спасибі соціальній службі, що оформили нас у будинок для престарілих. Чоловік родом із села Батьково, що в Радивилівському районі. В юності без вагань пішов воювати за незалежну Україну — за участь в УПА аж 25 років мучився в таборах. Глибоко вірив, що сили та здоров’я недарма поклав на вівтар боротьби. Хоч сиділи з ним у Александрійському централі Іркутської області японці, німці, навіть племінник біснуватого фюрера, генерал-лейтенант Шількгрубер. Не хотів Гриша змиритись, що українських повстанців прирівнювали (а так було насправді) до військових злочинців. Приїхали на Україну, то побачили: держави, про яку багато років мріяв чоловік, немає. Можновладці думають лише про себе, депутати чубляться, роблять вигляд, ніби щось роблять. Важко нервово захворів Гриша, бачачи, що народ не має віри в світле завтра, — не стало вірного друга, з яким 30 літ прожила. Похоронила його в Страклові, там і для себе місце «забила».
В інтернаті непогано. В’яжу, опікуюсь дворовими собаками. Хотілось побувати у будинку відпочинку на Львівщині, що відкрили для колишніх репресованих (обіцяли сімейну путівку націоналісти), та не вдалося. Наше життя — то радісні й сумні смуги. Аби перших, нехай і маленьких, було якомога більше, постійно турбуються працівники інтернату.
Марія Кузьма, кооператор, 76 років:
— У 1947 році переселилась із Судетів на Дубенщину. Вийшла заміж у Страклові, де була багаточисельна чеська громада, за українця Степана Білика. Виховали сина.. Все життя пропрацювала в комбінаті громадського харчування. Побудувались у приміському селі, жили не гірше від сусідів.
Коли чехи від’їжджали на малу батьківщину, я зосталась на Поліссі, де була моя сім’я, було рідне обійстя. Але пройшли роки, помер чоловік; хата геть осунулась, потребує ремонту. Син живе у Камені-Каширському на Волині, його родина за мною не побивається. Зламала руку, обсіли хвороби. Пенсії навіть на найнеобхідніше не вистачає, та й одинока старість — не радість, коли ні до кого голову прихилити. От і написала заяву, аби стати утриманкою державною. Тут на всьому готовому: непогано годують, тепло, затишно, чиста білизна, про паливо хвилюватися не треба, на голову не капає. І не сумно, є з ким словом перекинутися. А культмасовик Анна Маркевич, як мовиться, мертвого розтормошить, розсмішить. Спасибі медпрацівникам, нянечкам, що до стареньких, як до рідних, ставляться. Якби ще й держава пенсію більшу давала.
Альберт Останов, інвалід з дитинства, 71 рік:
— Куди тільки не кидала мене, сина військового, доля! Померли батьки, опинився у Житомирському дитбудинку, потім були інтернати в Знаменці Кіровоградської області, Новій Празі, що в тій же області. А оце 26 років перебуваю у Страклівському будинку престарілих. З рідних нікого не маю, останньою відійшла в світ інший сестра, яка мешкала у Львові. Ніколи не гадав, що обживусь близькими людьми в древньому граді. Сім років тому познайомився із циганською сім’єю Лакатошів. І глава її Олександр, і його дружина, тридцятилітня Ольга, мають мене за батька, часто запрошують додому. Не подумайте тільки, що вони переслідують якусь вигоду від знайомства. Коли буваю у прийомної дочки на Садовій, то не відходить від мене одинадцятирічний Давид і восьмирічний Джамал. Гарні стосунки склались і з племінницею Камілою.
Свого часу вдалося закінчити середню школу. Багато книжок у нашій бібліотеці, вже чимало із них прочитав. Особливо цікавлюсь релігійною тематикою. Ото коли приїжджають віруючі з Рівного, Вишнівця чи Кременця, маю з ким відвести душу, отримати відповіді на різноманітні питання, дізнатись багато нового.
Питаєте, чи не хотів би поміняти інтернат? Ні, Хоч і степовик, та подобається мені поліська природа. Гарні люди працюють тут, аби підопічним було затишно, спокійно, цікаво.
... Педагог з вищою освітою, дипломована робітниця престижного радіозаводу, досвідчений кооператор і людина без професії. А тепер — посто дідусі й бабусі, котрі змирились зі своєю нелегкою долею. Навіть розхвалюють теперішнє своє життя-буття, хоча іі заслуговують на краще. Яким має бути хворим суспільство, коли не може належно подбати «на волі» про літніх людей! Хіба це пенсія 380 гривень? У Німеччині, приміром, вона щомісяця складає тисячу євро. То що вже казати про наших великомучеників, які щонайменше захищені та щонайбільше потерпають від прикрого симптому сьогодення — загального падіння рівня життя в країні? Образливо слухати знедоленим бахвальство податківців про зростання на 20 відсотків рядів українських мільйонерів чи заповнені декларації високопосадовців.
Розумію, не все так зразково в Дубенському будинку для престарілих. Переважна більшість із них перебування тут обміняли б на життя в сім’ї. Але хворі, немічні дідусі та бабусі не хочуть ставати тягарем для родин. Бо іноді син чи дочка власних дітей неспроможні прогодувати. От і опиняються сердешні в притулку. Складна моральна проблема, яку не вирішити відповідною статтею Конституції. І найприкріше, що в найближчому часі розв’язати її не вдасться.
Василь ЯНОШІ
Дубно
