МАНДРІВКА У ЮНІСТЬ

На перехрестях
Олег після офіційного розлучення із дружиною немов поринув на дно велетенського і глибокого океану. Він там ще якось пересувався, але на нього непомірно тиснула важка, як свинець, товща води і кожен крок йому давався щоразу важче. Все частіше приходили у спогади дні безтурботного дитинства, особливо мрійливої юності. Згадав і армійську службу неподалік Одеси, де за два роки стоптав кілька пар кирзових чобіт: сказано ж, сухопутні війська.

Але не військова ностальгія, не сірість солдатських буднів приваблювали його у давно минулих днях, а життєдайна згадка про перше кохання: Олю, біляву дівчину із пухлими губами і великими блакитними очима. Отак одного дня випливла із небуття, відродилася у мозку і залишилася там надовго. Олег тільки тепер збагнув, що стільки ніжності, лагідності і таємничої покірності, як від Олі, він більше ніколи і ні від кого не відчував і вже не відчує. І від цього далекого, запізнілого прозріння ставало болісно і сумно. З кожним днем усе більше хотілося побути там, де промайнула армійська юність, де так необачно відпалало перше кохання, загадково відцвіло, немов легендарна папороть у ніч на Івана Купала...

...За кілька днів до його звільнення у запас, Оля розгублено заглянула Олегові в очі і ламким, тривожним голосом промовила:

- Я розумію, що ти поки що не можеш взяти мене із собою. Пиши мені! Будеш?

Схилилася на його груди і її плечі затремтіли від невтішного плачу. Олег тоді відбувся недоречним жартом, поспіхом заспокоїв дівчину, немов позбувся зайвої речі. Правда, ніколи їй нічого не обіцяв, як інші хлопці дівчатам. А через тиждень із новеньким “дембельським” чемоданчиком, із голови до ніг випрасуваний, стояв на пероні залізничного вокзалу Одеси. Власну обіцянку востаннє поцілувати Олю так і не виконав... Може, підсвідомо пішов на обман?! Але ж Оля справді дуже подобалася йому. Та й кохала вона його, негідника, першою відчайдушною любов’ю. А він потім не спромігся написати дівчині жодного листа, бодай вибачитися за свою підлість.

Олег на роботі взяв відпустку на тиждень за власний рахунок, пославшись на невідкладність сімейних справ. Шеф розуміюче і співчутливо похитав головою, але відпустив, не мовивши і слова.

І ось він через двадцять років знову на знаменитому Одеському залізничному вокзалі. Знайомому і водночас уже чужому. Немов у якомусь напівзабутті переїхав маршруткою на автовокзал. А до тями прийшов у старенькому автобусі, що неспішно віз його до Чабанського полігону. Зійшов на зупинці і для певності запитав у жінки, яка стояла тут самотньо, махнувши рукою у бік густої лісосмуги:

— Скажіть, а військова частина там стоїть? Я колись служив у ній...

— Ой! Шановний, немає вже давно там солдатів. Кудись вивезли і їх, і техніку. Пустир там тепер...

Олег заніміло постояв над шумливою автострадою, про щось довго думав, а потім повільно пішов уздовж акацієвої посадки до села, де колись мешкала Оля. Зупинився аж там, де знаходилася військова частина. Ось пощерблені фундаменти, де стояли казарми та інші споруди, залишки паркану. У ньому солдати робили лаз, щоб ввечері потайки бігати у “самоволку”. А з Олею познайомився на одному із святкових вечорів у місцевій школі, із якою їхня частина підтримувала шефські зв’язки. Вона тоді навчалася у десятому класі. Цей спогад ніби підштовхнув його у спину, і звивиста стежина вивела на берег невеликого озерця. Здається, тоді воно й назви не мало.

Неподалік троє підлітків ловили рибу. Олег підійшов до юних рибалок, котрі ніжилися на липневому сонці, що приваблювало їх значно більше, ніж мешканці підводного царства.

— Клює?

— Та не дуже. Проте на тому тижні отакенна попалася, — розвів щосили хлопчина руки.

„Та це ж Вітька, брат Олі”, — вразив Олега здогад. І тут же зрозумів, що таких чудес не буває — скільки часу спливло, а він іще підліток?! Але такий же білявий і з дівочими ямочками на щоках.

— Ти Ковальчук? — примружився Олег.

Малолітній рибалка повернув голову і усміхнувся:

— Це мама моя Ковальчук була. А я — Олег Сидоренко!

Олег враз зів’яв і від несподіванки у нього пересохло у горлі. Йому здалося, що довго йшов за дорогоцінним скарбом, але його там не виявилося — застав купу сміття.

“Олег Сидоренко ... Усе правильно, — зробив висновок Олег.

— А на що ти розраховував? Щоб тебе зустрічали хлібом-сіллю? Чи з гарнізонним духовим оркестром? Побачив знайомі місця, посиди у травичці на бережку, погрійся на південному сонечку і повертай додому”.

Ноги ніби самі підкосилися і мандрівник-невдаха безсило опустився на килим зеленої трави. Застигло просидів із годину, а, може, й більше. А потім покликав білоголового підлітка.

— Так, кажеш, Олег? Я також Олег.

— Значить, тезки, —жваво відгукнувся хлопчина.

— А батько є?

— Угу! Водієм працює в Одесі.

— Ну, а мати як? І Хто вона в тебе?

— У школі. Вчителька молодших класів. А вам навіщо знати?

— Та так. До слова прийшлося, — збрехав, що на язик спало. — А ти ким хочеш стати?

— Ще не знаю. Може, як дядько Вітя, у мореходку подамся. Ну, я пішов. Зараз короп повинен брати.

— Зажди хвилинку, - вихопилося. Олег дістав із портфеля велику коробку шоколадних цукерок. — Візьми за те, що ти теж Олег.

— Не треба. Я ж не пацан і не якесь сопливе дівча, — шморгнув носом.

— Бери, бери! І друзів пригости.

Нестерпно кортіло запитати у хлопчини ще про його матір, чи батько не ображає. Але вчасно схаменувся, зрозумівши, що не має права аж на таку відвертість.

Олег повернувся і навпростець подався до автотраси, плутаючись ногами у бур’янах. Здавалося, його вже ніщо не хвилювало. До шляху якось добереться навмання. Поспішати нікуди. Та й сонце ще тільки доповзає до середини неба...

І раптом мозок прорізала пекуча думка: “Вважай, уже півжиття промайнуло, а він і досі дітей, нащадків не має... Так пустоцвітом і никає по світу, немов примара...”

Ростислав ВАРЖЕЛЬ

Рівне