Талант зацвів у магдебурзі

Пані Єлизавета народилася у Смордві у далекому 1923 році у селянській сім’ї. Крім неї батьки виховували ще двох діток. Освіта майбутньої сільської поетеси обмежилася чотирма класами польської школи.
У 1942 році дівчина пережила гіркі миті розлуки із отчим краєм — її та ще п’ятьох дівчат із Клина гітлерівці відправили на примусові роботи у Німеччину. Відтак скромна селянка опинилася в європейському місті Магдебург, де важка праця висмоктувала останні сили. Власне, поневолення та ще гіркота розлуки з Україною та рідними стимулювали її душевні обереги, із яких і народилися перші віршовані рядки. У них — сльози, біль, страждання...
Калина-ялина над яром стояла,
Мати дочку в Німеччину виряджала.
Покотились дівчиноньці дрібненькії сльози,
Прощавайте, мої рідні, я вже розстаюся,
Їду у Німеччину, може, не вернуся.
Як привезли в Магдебург — зосталась сама:
Нема мої родиноньки, я як сирота...
У Німеччині пані Єлизавета написала 20 віршів. І всі — про рідний край, про Україну. Свої думи виливала у листах до рідних, хоч листів їм не відправляла:
А тепер я, мамо,
Живу на чужині,
Лиш привіти посилаю
Всій своїй родині.
Як та квітка не розцвіте
В ясний день на сонці,
Так я, молода, зів’яну
У чужій сторонці.
У липні 1945 року до батьківської хати Єлизавета із чужини привезла не тільки пекучі спогади, а й зошит зі своїми віршами. Більш як через шістдесят літ творчий доробок славної українки випромінює тугу за Україною, а дати у зошиті нагадують, коли саме у душі Єлизавети відбувалося душевне загострення:
Лежу я в бараці,
Не сплю до півночі,
Уявляю матусині
Заплакані очі.
До речі, чи не у кожному вірші невільниця згадує матусю, яка дочекалася доньку із далекої чужини.
— Це були найщасливіші миті мого життя, — згадує жінка про повернення у рідну хату. — Але тата вдома не було — працював у Донбасі.
За кілька місяців після війни Єлизавета Гнатівна вийшла заміж, народила двох дітей, а ще невтомно трудилася продавцем у магазині, а згодом — у колгоспі.
— Коли у вас вселяються музи? — цікавлюся у сільської поетеси.
— Лежу я посеред ночі, — розповідає бабуся, — народиться якась цікава думка-рима, то беру аркуш паперу і швиденько записую, щоб не забути. Як була в неволі, то більше смутку у віршах, а тепер взялася за гуморески, щоб бодай трішки розвеселити люд.
І від її гумору люди регочуть зі сміху:
Могла б я ще багато
Правди написати,
Та боюся, щоб на старість
Не сісти за грати.
Втім, і в обійми політики потрапила бабуся Савета. А про торішні дочасні парламентські вибори так написала:
Ось парламент Ющенко
Мусив розпустити,
Бо загрались депутати,
Наче малі діти.
Втім, вірші і гуморески — не все, що бабусі вдається. У молодості вибубнювала на барабанах, а згодом — і на гармошці вигравала. Одинадцять років горбатилася на колгоспній буряківній ланці, а на пенсії два роки доглядала овець. Бувало, що й із кіньми поралася. Натрудилася...
І у 85 років баба Савета — суцільний оптимізм. Радіє кожному сходу сонця, тішиться внуками, щоранку робить фіззарядку і впевнена, що це «допомагає спині», і «навіть може трішки потанцювати». А ще їй додають енергії два котики і песик Шарик. Влітку баба Савета збирає гриби і ягоди. Може, якраз життєва активність додає їй сил та натхнення. Щонеділі намагається з-під лісу потрапити до храму у Смордву. У своїх віршах звертається до Всевишнього — змилуватися над Україною:
Ісусе Христе, о Божий Сину,
Поглянь на землю, на Україну.
Зішли їй з неба дар превеликий,
А Тобі слава на вічнії віки.
У баби Савети весела вдача, її люблять і шанують у сусідніх селах. Жодна оказія у селі не обходиться без баби Савети і її віршованих дотепів. Сподіваюся, що відтепер про неї дізнаються і за межами району. Принаймні, народна поетеса із Клина заслуговує на пошану...
Оксана НАБОК,
Млинів.