Жінка, яка думає віршами

Ще зовсім маленькою дівчинкою нині тридцятирічна Галина Крейч-Виговська із Житина, що в Рівненському районі, до кожного слова шукала риму. Щоденно ходила і тихенько наспівувала самостійно складені свої перші рядки. Діти сміялися з неї і вважали дивакуватою, бо відрізнялася від них, була не такою, як усі. А дорослі, у свою чергу, дивувалися, де у маленької дівчинки, доньки простих селян, які все життя присвятили важкій роботі на землі, взявся хист до поезії, із якого грунту проріс паросток таланту. Напевне, саме та важка праця і знищила у батьків розуміння та потяг до прекрасного, тому й не спонукали Галинку розвивати її талант, а байдуже змахували руками, мовляв, нікому не потрібними дурницями займається. Лише тітка Ганна, батькова сестра, надихала до творчості. Одного разу вона сказала: – Пиши, небого, колись прийде і твій час, колись тебе почують і прочитають. І дівчинка писала. У школі без її віршів не обходилися жодні свята та урочистості. Але минули шкільні роки, Галя відразу вийшла заміж, молоду жінку обсіли клопоти буденності, на світ народилася донечка Алінка. „Кому потрібні мої вірші, чим зарадять вони людям?” – раз по раз зринали в голові болючі запитання. В душі поселився розпач і не раз брала зошити зі своїми віршами і вже ось-ось збиралася їх знищити, розірвати і таким чином навіки розпрощатися з поезією. Та не насмілилася рука піднятися на свою працю. Минав час, буря стихала і з-під пера жінки з’являлися нові вірші. Першим зерно таланту у Галини ще в школі помітив один із її вчителів. Він оцінив здібності дівчини і навіть пообіцяв допомогти їй видати збірку віршів. Поселив у юній дівчині сокровенну мрію, яка ще й досі, на жаль, залишається нездійсненною. Вчитель не зміг виконати обіцяне, тому що життя внесло свої корективи – він виїхав не лише з Житина, а й з України, залишивши молоду жінку наодинці з її мрією. Лише через кілька років Галина Крейч-Виговська наважиться самотужки спробувати реалізувати задумане і донести свої вірші до людей. Вона приїде в одне із Рівненських видавництв, але й звідти вийде ні з чим. – Вірші хороші, залиште їх у нас. А скільки зможете заплатити за їх публікацію? – запитала у видавництві жінка з байдужими очима. І ще поцікавилася, кого з поетів пані Галина вважає за взірець. Коли почула, що це Тарас Шевченко, зневажливо розсміялася. Це було ще одним ударом для молодої несформованої поетеси. Знову охопило відчуття непотрібності, і цього разу вже два роки вона не брала до рук пера... Але підросла донька Алінка, їй потрібно допомагати у навчанні. І коли вчитель задає написати твір з української мови, дівчинка завжди отримує „відмінно”. Тому що її твори мають віршову форму. Безумовно, завдяки допомозі мами. В останні роки пані Галину запрошують на весілля бути тамадою. Вона не бере за це грошей, а навпаки, радіє, що її талант когось зацікавив і вона, нарешті, не ховається з ним, а може бути корисною людям, вносячи свою маленьку частку у найщасливіший день їхнього життя. Жінка самостійно складає сценарії свята, ретельно продумуючи кожне своє слово, кожну хвилину урочистості. І коли востаннє Галина проводила свято, коли всі запрошені захоплювалися тим, як вона вдало це робить, коли щиро аплодували, до неї підійшов її чоловік і сказав: – Ти у мене справді молодець. Це було перше визнання від найріднішої людини. За 15 років спільного сімейного життя він ні разу не підтримав дружини у її захопленні світом поезії. А так, як і батьки Галі, вважав, що займається дурницями. – Краще б взяла сапку і прополола грядки, – не раз говорив їй. Зате доньки Алінка та маленька Яна завжди із захопленням читають мамині вірші. Вони є її найпершими читачами, оцінювачами та критиками. І в меншій трирічній донечці Галина починає впізнавати себе в дитинстві, коли до кожного слова шукала риму. І саме доньки зараз надихають жінку до праці, саме завдяки їм з’являються нові поезії, бо вселяють віру у те, що ще знайде свого читача і буде почутою та корисною.

Марина ДАНИЛЮК,

Рівне.