Співачку філармонії виховало радіо

– Моє місце – на сцені. Це моє святилище, алтар, де відкриваюся уся і повністю, – каже співачка Рівненської філармонії Людмила Гурова. – Там нікого не боюся, бо на сцені зі мною залишається лише Бог. Там тільки Бог і я…
– Навіть друзі, які спілкуються зі мною щодня, кажуть, що я в побуті і на сцені – це дві різні людини. Говорять, коли співаю, віє такою величчю, що іноді навіть не наважуються після концерту підійти, щоб подарувати квіти. Гадаю, це через те, що безмежно люблю свою роботу і це в свою чергу відображається на тому, як я її роблю.
Співачка каже, що не пам’ятає, коли почала співати. Напевне, відразу після того, як народилася. А потім, коли трішки підросла, її ставили на стільчик, і вона тішила рідних своїм дитячим співом. Народившись у селі на Далекому Сході, дівчинка не мала практично ніякого зв’язку зі світом. Єдиною ниткою поєднання з цивілізацією було радіо.
– Майже не відлипаючи від нього, з насолодою слухала концерти, що транслювалися в ефірі, – каже Людмила Гурова. – Саме радіо мене виховало, саме за його допомогою могла чути музику багатьох народів світу, вивчати її. Це була моя власна консерваторія.
Чудове сопрано, що тішить відвідувачів Рівненської філармонії, пані Людмила унаслідувала від батька. Старша сестра розповідала, що в нього був гарний голос. Сама ж Людмила Гурова не пам’ятає ні тата, ні мами. Вони повмирали, коли дівчинці було лише три роки. На виховання дівчаток взяла тітка. І її саму, і її чоловіка співачка називає своїми другими батьками.
Коли ж прийшов час вибору професії, вирішила: “Буду співачкою”. Та заперечили батьки, сказали вчитись на повара. Проте дівчина пішла наперекір і все ж таки вступила до музучилища.
– Пам’ятаю, як вперше вийшла на сцену, – згадує Людмила Гурова. – Це був академконцерт перед усім училищем. Велика зала, сцена, багато глядачів. Я, чесно кажучи, злякалася. Хоча завжди любила виступати. А цього разу губи не слухалися мене. Простоявши хвилин сім на сцені і так і не випустивши ні пари з вуст, зайшла за куліси. Не знаю, що тоді сталося, але більше такого зі мною не повторювалося.
Нерозтрачені молоді сили, запальна її натура кликали дівчину вперед. Відчувала, що училище – не межа, на якій має зупинитися, знала, що повна енергії, зможе зробити значно більше. І вже після першого курсу музучилища Людмила вирішила вступати до консерваторії. Самі лише слова консерваторія, філармонія, каже жінка, хвилювали уяву, паморочили голову. Зібравши речі, вона вирушила до Новосибірської консерваторії, де мріяла вступити на вокальне відділення. Її прослухали, сказали, що має гарний голос, але молода, мовляв, дуже, іди закінчуй училище, а потім приходь до нас. Так і зробила, проте до консерваторії більше не вступала.
Відразу після училища потрапила в ансамбль донських козаків, з якими об’їздила весь колишній СРСР. Потім працювала у Вінницький філармонії. І вже після цього життєвий шлях завів до Рівного, де у філармонії працює уже понад 30 років.
– Саме тут розпочалося моє знайомство з українським фольклором, з українською піснею, народною творчістю, – говорить Людмила Гурова. – Я із задоволенням виконувала українські пісні. А коли ще ближче познайомилася з творами Миколи Лисенка, почула виконання українських романсів, арій у виконанні заслуженого артиста України Олександра Варнави, то закохалася в українську музику, остаточно утвердилася в рішенні нікуди більше не їхати.
І незважаючи на свій шістдесятирічний вік, Людмила Гурова не збирається зупинятися на досягнутому. Постійні концерти, виступи, щоденні репетиції не стомлюють повну енергії жінку. “Для творчої людини віку не існує”, – каже вона. І як підтвердження цього – у 50 років вона вступила на режисерський факультет Рівненського інституту культури. Ця спеціальність значно допомагає співачці. Адже, як каже пані Людмила, кожна пісня, кожен твір для неї – це маленька вокальна п’єса, де співак має бути також і актором, повинен уміти увійти в образ ліричного героя.
– Але головне – не забути вчасно з нього вийти, – додає, сміючись, жінка.
Найбільше обожнює Людмила Гурова співати під акомпанемент камерного, а ще краще – симфонічного оркестру. Тоді, як каже співачка, з’являється особливе натхнення, бажання бути ще кращою, відчувається більша, ніж будь-коли, відповідальність, тому із потаємних скриньок душі дістає всі свої можливості, розкриваючи перед публікою всю силу свого таланту. Найкраща нагорода за це – квіти вдячних слухачів. І ще й досі Людмира Гурова за божу благодать вважає те, що доля пов’язала її життя з музикою, щоб змогла вона нести людям красу та щирість співу.

Марина ДАНИЛЮК,
Рівне.