Ніколи син заводу не комплексував

Скориставшись моментом (підсобив заступник директора Олександр Іващук), познайомився із авторитетним ветераном. Виявилось, що Яша — ніякий не Яша, а Здислав Перковський, постать на підприємстві справді відома. Насамперед, виділяється антропологічними даними: при зрості 148 сантиметрів важить приблизно 50 кілограмів. Забігаючи трохи наперед, скажу, що він ніколи через це не комплексував. Та й характер у нього — справжнісінький вулкан. Уже розміняв восьмий десяток років, а фори може дати багатьом молодим. Адже бере нев’янучим оптимізмом, прагненням бути трішки попереду, брати на себе більше. І, що найцікавіше, це земляку вдається.
Дитя війни, пан Здислав змалку пізнав, що таке лихо. Його батько, Йосип, повернувся із фронтових доріг скаліченим. Недовго колишній залізничник ряст топтав: через рік пані Зоя стала вдовою, а син і меншенька Ядзя — напівсиротами.
— Голодне і холодне дитинство ніколи не забуду. Ні тобі по-людськи одягнутись і взутися, а про повноцінне харчування лише мріяли, — згадує перші повоєнні роки дідусь. — Якось мама спромоглась купити мені парусинові туфлі. У них лише на уроки ходив, вдома знімаю, здмухую пил і ставлю взуванку в куток, а сам босоніж на вулицю.
Від верткого, невгамовного хлопчака діставалось і однокласникам, і домашнім. Хто на руках між партами пройдеться? Від кого потерпають дівчатка, ховаючи кіски? Хто в коридорі організовував боротьбу і перекинув відро з водою? Всюди «світився» Перковський. Лупцювала непосиду ненька, радила спортом зайнятись, аби витрачати «дурну силу». Син грав у футбольній команді, потім пробував себе у боксі, ходив на тренування хокеїстів. Всюди не пас задніх, і всюди довго не затримувався. Бажав швидше стати дорослим, чимось виділитись. Після семирічки далі вчитись статки не дозволяли, тому заявив вдома, що піде на роботу, відвідуватиме вечірню школу.
Вдарила об поли сердобольна ненька:
— Хто тобі, такому малому й непоказному, довірить серйозну справу?
Та Здислав запевнив, що мусять взяти на ливарно-механічному заводі спортсмена. Набравшись сміливості, подався на підприємство. У відділі кадрів жіночка, дізнавшись про мету хлопчини, засміялась:
— У нас, дорогенький, завод, а не спортшкола.
— А ви візьміть, не пожалкуєте! Я навчусь на верстаті працювати, передовиком стану.
Розм’якло серце кадровички, коли вислухала гірку розповідь про його сімейні негаразди. Подивилась у палкі очі прохача, зрозуміла хлопчаче прагнення щонайшвидше допомагати матусі і прийняла заяву. Видно, знала, що велику мрію треба підтримати, дати їй для злету крила.
Ким тільки не доводилось бути відтоді Здиславу! Починав підсобником муляра, потім був штукатуром, далі став електриком, слюсарем. І фрезерувальником працював, освоїв зуборізний верстат. І всюди в нього ладилась робота. Недарма наставили вправного виробничого бригадиром наладників. Під рукою мав 14 чоловік. І тепер працюють навчені ним Іван Щеголінський, Микола Бороденко, Валерій Дивак, Олександр Панчук… Бачив у сімейному альбомі Перковських світлини з тематичних вечорів, урочистих зборів, де глава сім’ї перев’язаний стрічкою «Наставник молоді» через плече.
З першого дня роботи на ливарно-механічному його любовно охрестили «наш синок», а потім почали кликати «син заводу». Молодого робітника не лише жаліли, але й любили та поважали. І було за що. Юнак закінчив вечірню школу, потім отримав без відриву від виробництва диплом на механічному відділі сільськогосподарського технікуму. Пан Здислав зарекомендував себе у громадських справах. Був барабанщиком у заводському духовому оркестрі, грав у драматичному гуртку. Дубенчани пам’ятають його як віртуозного повітряного акробата. Разом з Іваном Щеголінським і Володимиром Горбачуком виступав не лише в рідному місті, але й у Рівному, Львові, Києві. Ще й нині зберігає диплом за участь у заключному концерті-огляді сільської художньої самодіяльності України (1964р.), медаль із нагоди виступу на торжествах, приурочених 150-річчю від дня народження Тараса Шевченка. Майстерність дубенських циркачів належно оцінили спеціалісти Києва та Львова. Почалось «перетягування» групи в столицю. А львівський продюсер Богдан Баб’юк запропонував перейти в Окружний будинок офіцерів, обіцяв концерти за кордоном. Та не позаривсь на ласий шматок робітник (квартира, гарна платня, популярність у мистецькому світі), кілька разів ходив до директора підприємства Олександра Сагана, аби той перешкодив спробам вербувальників. Гордився, що на заводі працювали дружина Юлія (малярем), син Анатолій (виконроб), дочка Тетяна (кранівником), зять Олег (складальником).
Але час бере своє. Прийшов день, коли пана Здислава урочисто провели на заслужений відпочинок. Будучи далеко не в юному віці, та підтягнутий, енергійний (заняття спортом далися взнаки), аж тиждень посидів вдома і став охоронцем на прохідній. Побачив його інженер Борис Смоляр і забрав у цех. Нині той обслуговує чотири компресори, гріє воду для всього заводу.
Свого часу подружжю підприємство вручило ключі від двокімнатної квартири в будинку, що на кінці вулиці Запорізької. Гамірно буває в ній, коли сюди приходять син з невісткою (Тамара очолює райвідділ культури), дочка із зятем (Олег працює старшиною в міськвідділі міліції), троє внуків. Та дідусь переконаний: де люди не злісні, там сіни не тісні. А ще радіє, що слухняними зростають Андрійко, Сашко та Юлечка. Знаючи, що старший внук мріє навчатись у міліцейській академії, порадив йому максимум уваги приділити фізичному загартуванню. Бо спорт допоміг пану Здиславу в житті. Так, були травми в повітряного акробата, але не відав він ніяких застуд, завжди був у формі. Ото студент професійно-технічного коледжу вже другий рік у секції кікбоксингу настирливо шліфує майстерність у чемпіона Європи Анатолія Смоляра, що не може не радувати «спортивного» дідуся.
Ливарно-механічний став для земляка другим рідним домом. Не уявляє себе пенсіонер без дружного виробничого колективу, гордий, що допомагає заводу стати на ноги. І якщо нині про завод знають далеко за межами області, то в цьому певна заслуга й нашого героя. Скажімо, тут випускають вироби понад 70 найменувань. У Києві, на Хрещатику, встановлено дубенські опори під ліхтарі, вентилятори, люки, художня ковка користується попитом у багатьох містах Західної України. Підприємство має замовлення, його вироби не залежуються на складах, тут постійно розширюють асортимент. Так, зміщуються нині акценти, не йдеться про соцзмагання, зльоти переможців, вручення прапорів, наставництво. Але хіба зараз досвід таких, як Перковський, буде зайвим при підготовці молодого поповнення. Недарма сам директор Ігор Фесюк з шануванням тисне руку ветерану, кажучи, що той потрібен заводу.
Каюсь: один пунктик із наміченого не виконав. Так і не дізнався, чому ось уже 60 років цього невисокого робітника з привітним обличчям називають Яшею. Власне, він сам таємницю цього псевдоніму не міг розкрити. На моє настирливе розпитування лише розсміявся:
— Аби тільки в піч не саджали, хай називають.
Що ж, обіцянку кадровичці в далекому 1950 році стати гарним спортсменом і передовиком син залізничника виконав. А що може краще характеризувати особистість, ніж прагнення ділом довести, що ти не пустобрех, а господар даному слову.
Василь ЯНОШІ,
Дубно.