Про що нагадали старі світлини

Після чергового богослужіння до пані Тамари підійшла хористка Тетяна Бекасюк: «Оце мені передали книгу, думаю, вона тебе зацікавить». І справді, в довіднику «Митці Рівненщини» доцента кафедри фольклору та народного співу Рівненського державного інституту культури Богдана Столярчука віднайшла розповідь про композитора Новохацького, який багато і плідно працював на мистецькому полі Дубенщини: «Іван Новохацький (1883 р., Чернігівщина — 1942р., Дубно) — регент церковного хору. До революції навчався при Петербурзькій співочі капелі; у 20-х роках переїжджає в Дубно і працює регентом у Свято-Іллінському соборі, де провідними співаками були Зінаїда Новохацька, Галина Салієнко, Олександр Іванов…»
Серце забилось прискорено. Оці кілька рядочків сказали їй так багато! По-перше, йдеться про рідну людину, по-друге, нагадали про таланти, які жили, страждали і творили для блага дубенчан. Власне, мова про сторіночку, хай і невеличку, з історії міста, його духовної спадщини.
Що Тамара Снєгірьова (дівоче прізвище Іванова) знала про батька? У пам’яті нічого не відклалося, бо він помер, коли дочці не виповнилося і року. Із розповідей матері, пані Ксенії (на світлині подружжя разом), він вимальовувався високим, ставним і трішки суворим. Не міг бути несерйозним соліст церковного хору, голосом якого захоплювався сам Новохацький! Пан Олександр володів сильним баритоном, виконував і басові партії. Часто по закінченні служби в православному храмі по нього фаетоном приїжджали католики і забирали в костел Яна Непомуцена, де він виконував славнозвісний твір «Ave Мarija», інші мелодії. Запрошували його і в кавалерський полк, що також мав костел. Офіцери стверджували, ніби там дрижали лампадки, дзвеніло скло у вікнах, коли запрошений на месу брав верхні ноти.
Олександр Іванов працював поштово-телеграфним чиновником. Ходив у гарній уніформі, отримував непогану платню. Щоб бути завжди у формі, постійно виконував комплекс спеціальних вправ, зокрема для розвитку «черевного дихання». Та доля талановитої людини склалась трагічно. Невблаганна смерть спершу скосила первістка Жоржика, а потім і другого сина — семирічного Сергійка. Ото, будучи в розквіті творчих сил, у 42 роки, Іванов скінчив земний путь після тяжкого морального потрясіння.
Хочеться розповісти ще про одне групове фото (на жаль не вдалося зробити з нього копію), де аж 20 осіб. Посередині — священик Серафим Мовчановський, зліва від нього — Іван Новохацький, у нижньому ряду справа — дружина регента, солістка пані Зінаїда, зліва у верхньому ряду — соліст Олександр Іванов. У всіх урочисто-піднесені обличчя, бо кожен хорист розуміє покладену на нього місію доносити до слухачів величну силу піснеспіву.
— Про Новацького скажу, що то був шанований у громаді чоловік, — згадує пані Тамара. — Писав духовну музику; серед його творів особливо відомими стали «Отче наш» для сопрано і хору, «Вірую» для баса і хору. Їх і зараз виконують навіть у храмах діаспори. Керував і світським хором, що брав участь у Шевченківських вечорах громадськості міста. Знали його як вправного регента і в церквах Пустині та Підборець.
Дещо доповнимо до сказаного пенсіонеркою. Працював пан Іван у гміні, та мешканці Дубна шанували його насамперед за великий мистецький хист. Хоч сильного голосу не мав, зате володів гарним слухом, умів віднайти «потрібних» людей, з якими потім працював до сьомого поту (переважна більшість не знала навіть нот), аби поповнення влилось у колектив, розучило не лише релігійні, але й світські твори. Про авторитет митця засвідчує хоча б такий факт. Коли благочинний «натиснув» на священика Підборців, аби той вигнав регента, прихожани горою стояли за пана Івана, домагались, аби звільнили попа.
На жаль, після вересня 1939 року ліквідували «Просвіти» в нашому краю, захиріла більшість хорів. Чимало учасників того ж підборецького творчого колективу, створеного в 30-ті роки минулого століття, замордували поляки, загинули за волю України, не повернулись із смертельної військової хурделиці. А 27 вересня 1942 року не стало і Новохацького. Старожили згадують, що ховали митця з жовто-блакитними прапорами, провести його в останню путь прийшло чимало пошановувачів його таланту.
Тамара Снєгірьова вже в повоєнний час, працюючи бібліотекарем, ледь втрималась на роботі. А от завідуючу культзакладом Віру Толсту за участь у церковному хорі таки звільнили з посади. Чимало переслідувань за це випало на долю вчителя Смолки, музейного працівника Селедця…
Нині не переслідують за прихильність до художньої самодіяльності. Але ветерану сцени прикро, що про збереження національних культурних традицій тепер здебільшого піклується покоління тих, кому за шістдесят. Вже майже зникли автентичні українські пісні. Дітям слабо прививають національно-мистецькі традиції. Молодь ходить розважатися на концерти чужинської естради. Події 80-х-початку 90-х років значною мірою зруйнували культурні інститути радянської системи. Та парадокс у тому, що замість цього наша епоха не вибудувала майже нічого нового. От і обходимося «звьоздами» у різних виглядах: танці з «зірками», навіть у ліжку з «зірками». Знаючі люди стурбовані, що на сучасній музиці клейма ніде ставити. Мультяшні персонажі (Настя Каменська, Філіп Кіркоров, Борис Моїсеєв, Наталя Могилевська, Андрій Скрябін та ще з ними) можуть своєю наївною примітивною «творчістю» задовольнити хіба що незрілу молодь і недалеких домогосподарок.
Український соловейко Ніна Матвієнко вважає, що сьогодні вже слід працювати над новою моделлю національної культури, бо завтра може бути пізно. Держава матеріально має «підпирати» галузь, щоб у суспільстві було кому вчити людей, що є справжнє в культурі, а що кіч. Треба домагатись, аби українська пісня полонила насамперед юних.
У цій роботі можуть придатись і повчальні спогади таких справжніх поціновувачів народної пісні, як подружжя Снєгірьових (глава родини пан Михайло уже четверть століття співає в хорі ветеранів війни та Збройних Сил).
Часто непогано організовані словесні фальшивки притягують непотріб, від якого не всі можуть відмахнутись. Таки мусимо рівнятись на високий, випробуваний часом дух народу, робити все, аби не померкла краса рідної пісенної спадщини, не замулились свіжі потоки чарівних мелодій, творцем яких є народ.
Василь ЯНОШІ,
Дубно.