ЖАДОБА

Почали з найбільшої. Спочатку старанно обмацуючи, Іван розірвав один ріг і запустив у середину руку. І десь в одному місці пір’я було трішки збите в лямець. Спочатку Іван хотів його піймати, але йому це ніяк не вдавалось, як не можна піймати кусок мила в воді. Тоді з вигуком: «Є!» Іван схопив подушку за протилежний ріг і вивернув її, як рукавицю. Пух розлетівся по всій кімнаті і, як водоспад, розповзся по підлозі.

Далі подушки, перину і матрац різали ножем. Роздягнуте ліжко витягнули на середину кімнати і перекинули вверх ногами. Анна зазирала під килим і рами портретів, що висіли на стінах. Раптом її очі зустрілись з очима ікони Матері Божої. Анна приставила стілець і хотіла понишпорити за іконою, але, напевне з поспіху погано стала на стілець, він хитнувся й Анна полетіла на підлогу. Іван відразу не зрозумів, у чім річ, і стояв з розкритим ротом та отетерілими очима. Йому на якусь мить навіть здалось, що Анну хтось відштовхнув від ікони. Та коли жінка крикнула: «Вони там!», – з перекошеним обличчям кинувся в куток і зірвав ікону. Ікону, якій молились ще його дід і баба. Ікону, яка була куплена й освячена в Почаєві. Стара рама, поточена шашелем, відразу піддалась дужим рукам Івана. Ікона розламалась і впала на підлогу. На людей через розбите скло дивилась Матір Божа своїми стиглими, спокійними і розумними очима, притискаючи до грудей своє дитятко, захищаючи Його і попереджуючи людей про біду. Після цього розум подружжя ніби зовсім затьмарило, вже ніхто не заглядав під речі, які висіли на стінах, все зривалось і жбурлялось на підлогу. Все те, що стояло на підлозі, переверталось.

Вечоріло. Іван поспіхом тремтячими руками почав майструвати переноску, яка могла б дістати від розетки в сінях до хліва, бо в хліві світла не було, а дід Сисой міг гроші заховати і в хліві, бо дуже часто заходив у хлів і щось там розмовляв з худобою. До того, що старому в останні свої дні не було з ким по—людськи порозмовляти, крім як з худобою, ні Іван, ні Анна не додумались. Переноску Іван почепив на ластівчине гніздо, що на бальку, а сам кинувся до жолоба. Колись у старий під лісом дуб вдарив грім і середина вигоріла, то батько ще тоді з малим Сисоєм того дуба зрізали, гарно видовбавши та порівнявши вигорілу середину, відрізали так метрів зо три, і забили по краях дошками. Так що вийшов гарний жолоб – годівниця для худоби. Коли ще до колгоспу були коні, то в жолоб засипали обрік, а за драбину над жолобом закладали сіно або ячну чи вівсяну солому. Зараз до жолоба були прив’язані корова з бичком. Іван поспіхом відв’язав худобу і вигнав на двір, а сам почав відтягувати жолоба, щоб заглянути за нього. Жолоб не піддавався, бо був надійно прибитий до масивних колодок, які з роками ніби вросли в землю. Не знайшовши нічого під рукою, щоб відсунути жолоба, Іван почав відривати від кучі—загорожі, за якою собі похрокував кабан, дошку. Один кінець відірвався, а другий ніяк не піддавався. Сам того не помітивши, Іван зачепив відірваним кінцем дошки за провід переноски, а той у свою чергу відірвав гніздо ластівки. Так що лампочка впала прямо до кабана в загорожу, перед його ситу морду, на суху, свіжо підстелену солому. До таких ласощів, як яблука, хряк привик, бо добрячий був врожай цієї осені і господиня на десерт завжди пригощала свого Пацю яблуками, то кабан зразу ж схопив лампочку, щоб з’їсти. Лампочка тріснула, веприк тихенько квікнув і зразу ж затих. У хліві стало темно.

Іван почав оглядати провід від розетки до хліва, бо в хаті і сінях світло було. Посмикавши за провід, він побачив, що в хліві світло є, і, зайшовши в середину, не зразу второпав, що це горить не лампочка, а солома. Не розуміючи, що робити, почав викидати палаючу солому на вулицю. Цим тільки розворушивши вогонь і добре обсмалившись, – кинувся в сіни по відро з водою. Та було вже пізно. Загорілось добре висушене і підготовлене до зими сіно на вишках. Хлів горів, як смолоскип. Було вже темно, так що заграву від пожежі разу побачило і збіглось усе село. Але чим могли зарадити декілька десятків відер води, вилитих на таке багаття, та й пожежники, які, на диво, приїхали швидко. Вирішили не витрачати води на гасіння хліва, а поливали стіжок соломи, який стояв між хлівом і хатою, та причілок хати, щоб вогонь не перекинувся на будинок. А почалося все за декілька тижнів до цього. Коли Сисой почув себе вже зовсім зле, то вирішив, що прийшла пора розділити між родиною свій життєвий зарібок. Він відчув, що вже нічого йому не допоможе, та й що могло допомогти старому за дев’яносто літ дідові, пройшовшому польські в’язниці, важке поранення на фронті, декілька важких зим у схронах—криївках, а на додаток Мордовські табори. Після повернення з в’язниці працював у колгоспі їздовим, а потім сторожем. З домашнього господарства кожен рік здавав не менше одного бичка та по декілька кабанів. Так що копійка до копійки – і назбиралась на книжці за роки непогана сума. І хату нову побудували і хліва розширили. Докупили в хату меблі. Багато біля хати попрацював молодший син Іван, та й невістка Ганна видалась роботящою та запопадливою. Але дуже скупою. Спочатку Іван пристав у зяті, а коли побудували нову хату, то перейшов жити з сім’єю до батьків. Місця хватало всім. Син Івана вивчився на водія у місті й залишився жити. А тепер, коли поховали бабу Явдоху, то залишились тільки утрьох на таку велику хату.

Спочатку дід вирішив розділити свої заощадження між родиною сам. Всім по трішки. Але приїхав старший син Семен, який колись, ще зовсім молодим, поїхав на схід, там залишився, одружився, обжився, і зараз має своїх дорослих внуків, сказав:

– Ти нам, тату, дай з Іваном порівну, а ми вже розділимо між своїми родинами.

Так дід і зробив, хоча Ганна, як завжди, бурчала: «Я перу його білизну, я за ним в лікарні...», але Іван її зупиняв. Хоча вже через декілька днів, коли погостювавши, Семен поїхав знову в свій шахтарський край, Ганна, не слухаючи чоловіка, постелила дідові не в кімнаті, де він раніше жив з бабою Явдохою, а на кухні, на лежанці, бо, бач дід крепко кашляє і розносить по хаті мікроби. А ще через день дід спав на тій же лежанці, тільки в сінях, де його й застав дід Матвій, який прийшов навідати старого.

– А я тобі що казав, – ще з порога випалив Матвій. – А ти – не хочу, щоб після мої смерті родина судилась між собою через мої гроші. От тепер маєш.

– Ну, що вже вдієш, – відкашлявшись, прохрипів Сисой – так, напевне, треба, коли воно так є.

– Ні, так не треба і так не буде, – хитрувато посміхнувшись, сказав Матвій. Але не був би він Матвій, щоб всю цю ситуацію не повернув на якусь витівку. Ще про таких, як Матвій кажуть: живе незаможно, але весело. Раніше, коли він ще був молодшим, то майже жодна оказія в селі, а то і в сусідніх селах, не обходилась без Матвія. Знав Матвій безліч народних поговірок, приспівок, більшість з яких вигадував сам, як кажуть на ходу, бо до кожного трафунку, який відбувався на весіллі, або іншій оказії, він відразу доточував дуже гостру приповідку. А грав Матвій, напевне, на всьому, на чому тільки можна і не можна було грати. А одного разу з лісником побився об заклад на три складометри дров, що заграє на дишлеві від воза.

Він від стельваги до гачка на кінці дишля натягнув декілька дротів, що використовуються на хмілярні. Замість кобилки—підставки використав орчика, і трохи посовавши сюди—туди тим орчиком, почав пощипувати пальцями ті дроти, так що всі виразно почули пісню. Чи то ліснику стало шкода тих дров, а чи, може, зачепила за душу пісня, за яку якраз він відсидів вісім років у мордовському таборі, бо заспівав її колись напідпитку, але стояв лісник дядько Волинець і плакав, як мале дитя.

– Ти от що, – каже дід Матвій до Сисоя, – ти тільки нікому нічого не розказуй – я зараз їду в місто, зніму з книжки всі свої гроші і дам тобі, а ти сядь тут і перераховуй їх, ніби ховаючись, але так, щоб все те побачила Ганька.

Реакція була блискавичною. Тієї ж ночі Сисой ночував не в сінях на лежанці, а на перинах у своїй кімнаті.

...Люди метушились, бігали по подвір’ю, хотіли щось допомогти, чимось зарадити біді, але, як завжди, один одному лише заважали. Тільки дід Матвій ходив і збирав потоптані булки хліба, бо то все, що встиг Іван висмикнути з хліва, дарунок для «Паці». Хліб кожен тиждень привозив з міста Іванів син, бо дружина його працювала на кухні в заводській їдальні. Мішок був розв’язаний і хліб порозлітався по всьому подвір’ю.

На діда Матвія ніхто не звертав уваги, а він ходив згорблений, як побитий собака, збирав хліб і все повторював:

– Люди добрі, що ж то робиться, по святому хлібові топчуться...

Микола Дацик

с. Зоря, Рівненський район.