Завтра могло не наступити

Їх ніхто не питав, чи хочуть вони за життя побачити справжнє пекло, а в добровільно-примусовому порядку відправляли туди, де завтра може не наступити. За офіційною статистикою (яка, за твердженнями деяких дослідників, досить далека від істини), 15 тисячам радянських воїнів не судилося повернутися на батьківщину з афганської війни. А кількість загиблих українців там — більше трьох тисяч чоловік. Про число ж тих, кого Афганістан навіки прирік називатися інвалідами, годі й говорити.

...Коли настала черга Федора Хабовця стати на варту спокою своїх співвітчизників, йому уже виповнилося 19 років. Якраз устиг закінчити медичне училище і з мрією про медінститут відправився до війська. Його чекав далекий шлях до Афганістану. Там виконував обов’язки санінструктора роти. Два роки допомагав хворим і пораненим, аж доки лихо не сталося із ним самим. Події 25 квітня 1984 року й досі змушують пана Федора здригатися. У той день він перестав бути просто Федором Хабовцем, а став інвалідом війни Федором Хабовцем. Підірвавшись на міні, він позбавився ноги. За злим жартом долі, ця фатальна подія трапилася уже за місяць після дембельського наказу...

Сталася трагедія, яку ніякими зусиллями уже не виправити, втім, молодий чоловік розумів, що життя триває, і, зібравши у кулак усю силу волі, став боротися за своє місце під сонцем, покладаючи також надію на державу, на службі якій втратив частину свого тіла та душі. Проте державі потрібні здорові сини і доньки, і пан Федір з болем згадує, як по копійці самостійно збирав кошти на перший свій протез. Добрі люди допомогли, а держава зробила вигляд, що не помітила втрати бійця у своїх лавах. Благо, пізніше ситуація дещо змінилася і сьогодні кожні три роки Федір Хабовець змінює протез безкоштовно.

Поміж тим, коли одна проблема вирішилася, на заміну їй прийшла інша — не менш гостра. Відповідно до чинного законодавства, інваліди війни, як, у принципі, й інші категорії людей з особливими потребами, забезпечуються автомобілями. Роками стоять у чергах, довго і наполегливо чекають, свято вірять, що і вони, нарешті, стануть власниками новеньких автівок. Декому навіть таланить... Федору Хабовцю також поталанило — у 1993 році він отримав свій новенький „Запорожець”. Автомобіль став справжньою знахідкою для чоловіка. Адже, здійснивши свою давню мрію, вступив до медінституту і, закінчивши його, пішов працювати отоларингологом у Рівненську міську лікарню. Автомобіль якраз став у пригоді — доїжджати на роботу тепер було куди краще. Більше не потрібно було лікарю-інваліду штовхатися у переповнених маршрутках і тролейбусах та падати, втративши рівновагу на слизьких зимових дорогах.

Проте речі мають властивість зношуватися, старіти і ламатися. Відповідно до законодавства, автомобілі інвалідам мали б міняти на нові через десять років. Поміж тим, своїм „залізним коником-горбокоником” Федір Хабовець користується з горем навпіл ось уже 14 років. Автомобілем цю річ із залатаним дошками днищем назвати не наважиться уже ніхто.

Сім’я Хабовців все ж таки не втрачала надію на отримання нового автомобіля. Тим паче, що знали, що їхня черга ось-ось підійде. В управлінні праці та соціального захисту населення говорили, що пан Федір у черзі двадцять другий. Тобто чекати залишилося всього нічого. Та коли у січні нинішнього року дружина пана Федора Світлана Хабовець пішла дізнатися про стан справ, її чекав неприємний сюрприз. Виявляється, що відбулися якісь перетрубації з чергами і тепер Федір Хабовець отримає автомобіль якщо не п’ятисотим, то шестисотим точно — однозначно сказати не змогли. Після ще кількох візитів в управління з’ясувалося, що Федір Хабовець займає в черзі почесне місце у середині четвертого десятка.

Щоб зрозуміти, що насправді сталося і чому такі зміни у черзі, ми звернулися у Головне управління праці та соціального захисту населення Рівненської облдержадміністрації. Як зазначив начальник відділу соціального обслуговування громадян цього управління Андрій Спірідонов, така ситуація є цілком пояснюваною. Річ у тому, що вступила в дію постанова Кабінету Міністрів України від 19 липня 2006 р. № 999, відповідно до якої змінилася черговість забезпечення інвалідів автомобілями. Відтак замість 14 існуючих раніше черг, за якими видавалися різні моделі автомобілів — у залежності від типу інвалідності, тепер відбулося їх об’єднання, а, відповідно, і певні зміни у них. Нині в Головному управлінні праці та соціального захисту населення РОДА утворені чотири черги. Відповідно до них, позачергово автомобілі отримують інваліди війни, сім’ї з двома і більше інвалідами, інваліди І та II груп з числа учасників ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС та потерпілих від Чорнобильської катастрофи, інваліди з ампутацією обох ніг, якщо вони постійно працюють або навчаються, інваліди війни I групи з зору або без обох рук, інваліди з куксами обох ніг і рук. Першочергово забезпечуються автомобілями інваліди, які, відповідно до статті 11 Закону України “Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту”, належать до осіб, що мають особливі заслуги перед Батьківщиною. У порядку загальної черговості забезпечуються автомобілями інші інваліди, які мають відповідні медичні показання.

... Що ж, відписками, відмовками, посиланнями на номери постанов та законів чиновники легко знаходять виправдання своїм вчинкам. Їм ночами жахи не сняться та під час чергових виборчих перегонів можна буде, не моргнувши оком, сміливо подивитися в очі своїх виборців, обіцяючи золоті гори та світле майбутнє. Безсоромна рука нашого законодавця тягнеться до державної казни, а голови славних мужів-депутатів, схоже, тільки й мудрують над тим, як увірвати від того мізеру, що призначений інвалідам, сиротам та іншим знедоленим. Їм-бо ж болить інше — недоторканність їхніх блакитнокрових тіл, покупки заміських вілл і забезпечення безбідної старості для себе та своїх нащадків аж до десятого коліна. От і пишуть угодні тільки собі закони, призначають багатотисячні пенсії, відкривають рахунки у закордонних банках та гризуть один одному глотки за ще один ласий шмат України, яку роздеребанили уже до самого нікуди. А ще — їздять на дорогих „Джипах”, літають на власних літаках та плавають на своїх же чесно зароблених яхтах, продавши хоча б одну з яких, можна було б, без сумніву, забезпечити „Тавріями” не одну сотню інвалідів...


Марина ДАНИЛЮК,Рівне.