Десятий рік висить глухарем трагедія

Згорьована пані Валентина (в порушені кримінальної справи їй відмовили) шукає правди в суді. У реанімаційне відділення райлікарні, де лежала померла, родичів не пустили, батькам повідомили про смерть лише через два дні. Осадчих заспокоюють, що тіла їхньої дитини ніхто не крав. Родина розпродала майно, аби довести, що дочка померла на місці пригоди, вимагає у суді порушити справу за фактом наруги над могилою. Правоохоронці не коментують кричущого факту, ось уже четвертий рік заяві Осадчих не дано ходу. Марина Саличева, яка залишилась жвою після ДТП, каже, ніби щоночі подругу бачить уві сні: загибла просить підказати їй шлях додому.
Писати про таке нелегко, але й мовчати не випадає, бо зло мусить бути покаране. І не можна миритись, коли за три з половиною роки розслідування жахливого акту вандалізму не зрушилося з місця. Тим більше, що зло повторюється. Адже була вже невірківська трагедія на Поліссі, що сталась майже двадцять років тому. Повисла вона „глухарем”, складається враження, що з часом буде „списана”, бо і тут у розслідуванні очікуваного результату немає.

Поховали домовину вдруге порожньою

Кажеть, біда сама не ходить. У подружжя Дмитруків підростало троє дівчаток – і всі хворіли муковісцидозом. Недуга важка, передається у спадок, але з нею можна боротись, послабити страждання, коли вчасно взятись за ефективне лікування. Середня з дочок Марійка мала легеневу форму недуги. Дев’ятирічну дівчинку показували медичним світилам у Рівному, Києві, Львові (кажуть, що в сусідньому центрі найкращі фахівці з цього профілю), лікували нетрадиційно. Весною 1999 року хвороба посилилась, Марійку госпіталізували в обласну лікарню. Там боролися за її життя, але 13 липня воно погасло. Поховали маленьку наступного дня на сільському кладовищі. Багато односельців проводжали її в останню путь, як наречену: в білій сукні, з обручкою. Поклали в труну зошит, ручку, дещо з одягу. Мати покійної ходила на кладовище кожний день, любляче неньчине серце ніяк не могло змиритись із втратою, не вірило в непоправне.
Так було і в суботу 17 липня. Зранку жінка у сусідніх Великих Межиричах купила продукти на поминальний дев’ятидений обід і шоколадку Марійці. Гостинця понесла на могилку. І відразу побачила: на могилі хтось „господарював”. Віночки не на звичному місці, хрест ніби похилений, земля в кількох місцях підворушена. Не вдалося чоловіку, пану Євгену, заспокоїти розтривожену дружину. Відбули в неділю поминальний обід, поїхали в районну прокуратуру по дозвіл розкопати могилу.
Такого ще за всю історію древнього Невіркова не було. Зібралися люди з усіх кутків села. Земля в могилі була перемішана з пелюстками квітів, труна виявилась без дошки на вікові, а в домовині не побачили... тіла. Пропали також одяг, білизна, зошит із ручкою – залишились хрестик, іконка, свічки, подушка, розсипані копійки. Знайшли викрутку, якою орудували викрадачі. Отоді з”явився запис в журналі чергової частини Корецького райвідділу внутрішніх справ, що „вночі, невідомі особи здійснили глум над могилою малолітньої дочки Дмитруків: викрадено тіло покійної, верхню дошку з віка труни, окремі атрибути християнського поховання”.
На місце страшної події виїхала слідчо-оперативна група райвідділу міліції, до її розслідування підключились працівники обласного управління карного розшуку. Порушили крімінальну справу за ст.212 Карного кодексу України. Версій щодо скоєння факту викрадення тіла висунули кілька. Слідство мало виясники, хто здійснив його і з якою метою. Одні вважали, що це справа рук членів секти сатанистів, але проведення якогось бузвірського обряду; інші відстоювали думку, ніби тут замішана психологічно хвора людина; ще треті гадали, що при допомозі медпрацівників тіло переправили за кордон для дослідів (у цьому плані згадували англійського лікаря, котрий після консультації Марійки у Львові передрік їй швидку смерть). Були також припущення, ніби хтось у такий нелюдський спосіб поквитався із селянським подружжям. Але всі версії потребували ретельної перевірки. В розмові зі мною слідчий прокуратури Корецького району Василь Суходольський попередив, що слідство триватиме не один день, і у виявленні обставин страшної пригоди неоціненну допомогу можуть надати невірківчани та мешканці навколишніх сіл, до яких було звернення через пресу. Після цієї заяви якось зблякли бадьорі запевнення членів слідчо-оперативної групи райвідділу внутрішніх справ, їх обласних колег, що нелюдів знайдуть.
Блакитну домовину з білим мереживом знову закопали в могилу. Зрозуміло, що життя дитини не повернеш, але на місце вічного спочинку її тіло мусить повернутись, бо відсутність його на сільському кладовищі щодень завдаватиме мук батькам, їх близьким, знайомим.

Видали бажане за дійсне

Наприкінці того року дісталось на горіхи корецьким журналістам. Чому це мешканці району дізнаються, що справа викрадення Марійки Дмитрук ось-ось буде розкрита, не з місцевої преси, а з київських „Фактів”, чому місцеві пінкертони не діляться деталями розслідування, ховаючись за конфіденційність інформації? Перечитав я звіт спецкора столичного видання Ярослава Галаса. Дві світлини, детальний переказ уже відомого з інших газет (номер за 10 грудня). Як на мене, київський колега даремно тин городив, матеріал рясніє „сенсаційною дезінформацією”. Опис передісторії страшної події, життя безробітного подружжя, згадано сни ровесників померлої, гадання ворожки. У „шапку” винесено думку, що „слідчі активно розробляють версію, яку поки що відмовляються назвати, але вони впевнені: правда ось-ось буде розкрита”. Власне, журналіст і не міг багато сказати про кінцевий результат зусиль правоохоронців, бо на той час, його просто не було. „Архіоперативність” редакції звелась до видання бажаного за дійсне. Забігаючи наперед, скажемо таке. Обіцянка, як тільки „це” (тобто розкриття справи) збудеться, розказати про складові здійснення злочину не виконана ще й зараз. Я розмовляв із старшим уповноваженим карного розшуку райвідділу міліції Андрієм Герасимовим і дізнавсь: справа не закрита, але й сказати громадськості нічого. Деталі скоєного відомі, невідомо лише, хто це зробив і з якою метою. Над цим і ламають голову правоохоронці, та просування справи немає.
Так, співпереживаючі люди надсилали сигнали, та жоден із натяків не підтвердився. Перевіряли навколишні лісові масиви, водойми – жодного сліду. Правда новий начальник райвідділу міліції Віталій Сафоник матеріали по цій справі підняв після мого звернення.
Що стосується рядків „Фактів” ніби місцеві міліціонери утаюють хід розслідування, то у розмові зі мною тодішній начальник відділення карного рошуку підполковник Віталій Конончук заявив, що ні до нього, ні до його підлеглих за такою інформацією зі столичної газети не звертались, кореспондента ніхто не бачив. Оперативники та слідчі хотіли б „закрити” невірківську трагедію якнайшвидше. Але офіцер відверто попередив, що не скоро це станеться. Бо злочин незвичний, справа заплутана. А передчасні переможні реляції – рапорти не дають користі ні згорьованим батькам, ні затюканим міліціонерам (на них „насідають” і громадськість, і начальство), ні схвильованому нелюдським вчинком читацькому загалу.

У Дмитруків ще жевріє надія

Невірківська трагедія набула широкого резонансу. Відтоді у районі кілька разів змінювались керівники міліції, прокуратури. І завжди лунали обіцянки, що справу буде розкрито. Тим більше, що для цього була ще одна причина. Як розповіли голова райдержадміністрації Василь Яковенко і прокурор Володимир Кульпач, у травні 2001 року нелюди спробували розкопати єврейське братське кладовище, часів Другої світової війни, що між селами Невірків і Великі Межирічі, сподіваючись знайти в могилах ювелірні вироби та золоті коронки. Можливо, ці два випадки вандалізму якось зв’язані?
Але з думки не йдуть інші факти. Колишній генеральний прокурор Михайло Потебенько обіцяв, що з посади не піде, поки не буде розкрито всі резонансні справи (скільки ж їх?!) Президент Віктор Ющенко заявив, що розкритття вбивства журналіста Гонгадзе вважатиме справою своєї честі. Обіцянки високих можновладців так і залишились гарними словами… Можливо, не слід проводити паралелей, але для Дмитруків їхнє горе не менше від тих, про які згадують ЗМІ.
А тепер про співпереживання. Колишня лучанка, мешканка Дрездена Інна Шольц передала кошти для врятування Людмили Дмитрук, дістала для дівчинки спеціальний інгалятор. А ще через Дрезденську групу підтримки хворих муковісцидозом налагодила збір коштів. Бо в Німеччині пацієнти з таким діагнозом живуть довго, отримуючи державну допомогу. Адже приймання спеціального препарату „Креон” щодня обходиться в 70 гривень (на наші кошти). В Україні прийнято 6 жовтня 2005 року Закон „Реабілітація інвалідів” та батькам не завжди вдається „вибити” потрібні кошти.
Хотів тоді зустрітись із Галиною та Євгеном Дмитруками. Та добрі знайомі педагоги пенсіонери Антоніна і Дмитро Ткачуки відрадили, бо кожне нагадування односельцям про лихо, що звалилось на сім’ю (померла й друга дочка) – гострий ніж у розранені серця. Вся надія була на одинадцятикласницю Людмилу. Правда, здоров’я у неї не вельми міцне, та ще й тяжіє над ученицею присуд лікарів: мовляв, такі хворі більше 20 років не живуть. Як таке слухати?
У селі переконані, що Марійку викрадено для експериментів за кордоном. Правоохоронці цю версію не підтверджують, але і не заперечують. Дмитруки продали хату, перебрались жити з хутора до батьків. Пані Галина чекає дитину. Хоче, аби народився синок. Ніби паличка спадкової недуги передається лише дівчатам.
І ось нова поїздка в Невірків, Дмитруків вдома не застав. Голова сім’ї перебивається тимчасовими заробітками, господиня збирала в лісі чорниці. Мав розмову з колишнім секретарем сільради Ніною Ковальчук. Позаторік померла 21-річна Людмила. Підростає в сім’ї і шестилітній Віталік. Інна Шольц передала кошти для його обстеження. Подейкують, ніби справа на контролі в самого Президента. Не слід забувати і про моральну сторону злочину. Не по-християнськи, коли похована лише порожня труна. Мусить бути покарано зло, бо безкарність породжує інший злочин. Свідчення цьому – резонансна подія на Дніпропетровщині. Уже вдруге на справах, що повисли „глухарями”, стоять жирні знаки питання і крапки.

Василь ЯНОШІ,
Корецький район.