Степанські кінематографісти

Пан Володимир виконує обов’язки сценариста, режисера, оператора, пані Тетяні відведена роль диктора в озвучуванні відзнятого матеріалу. Якщо пан Володимир, професійно володіючи знімальною технікою, вміє вибрати особливі моменти з тієї чи іншої події, то пані Тетяна має дібрати правдиві задушевні слова і, як свідчать фільми, їйї це вдається. Кожного року фільми, відзняті подружжям, займають призові місця на обласних та республіканських конкурсах.
До речі, якщо вам потрібні проморолики, то вам завжди допоможуть тут:https://www.one-marketing.com.ua/video-marketing/.
Однак подружжя не ставить за мету творити просто так. Фільмом про сьогодення Степаня вони намагаються привернути увагу до бездіяльності місцевої влади. Подружжя більше 40 років прожило в селищі і їм боляче бачити, як колись красиве та багате селище перетворилася в бідне зашарпане з купами сміття на вулицях.
Санаторій республіканського значення, в який приїжджали на лікування з усього Союзу, годував місцеве населення, всім була робота. Нині з чиєїсь «доброї» волі санаторій не працює, а цілюща вода, яка була підставою для виникнення санаторію, нині витікає по брудному рівчаку до Горині. Документацію будівництва заводу з розливу води здали в макулатуру, назавжди поховавши мрію населення працювати вдома, а не їхати в світи.
Це окремі факти з переглянутого фільму. Разом з тим, подружжя надіється на те, що нова влада хоч щось зробить для людей, але від виборів до виборів нічого не міняється. Є задумка в пана Володимира поїхати на батькіщину поета Євгенія Євтушенка у село Зима Іркутської області, щоб розповісти про знаменитого літератора та згадати свої нелегкі дитячі роки. Адже саме в ці місця в 1950 році вислали родину Гульчуків як затятих куркулів. Батько хлопчака в цей час «перевиховувався» в Магадані за участь в УПА. Згадує пан Володимир, що дитинства в нього не було, щоб вижити, пішов працювати на цегельний завод, поєднуючи працю з навчанням. На перші зароблені гроші купив мамі валянки та собі фотоапарат, який з того часу не випускав з рук. — Цікаво було в темряві проявляти фотки — згадує Володимир Гульчук.
Перші знімки юний фотограф присвятив родині. По закінченні школи в юнака з’явилась можливість поїхати в Україну у статусі студента Київського політеху. Втім, за умови, що після закінчення навчання він має повернутися в Сибір. Така перспектива його не влаштовувала. Він їде в Україну і вступає в Дубенське культосвітнє училище на режисерський факультет. Посаду диктора Львівського телебачення поміняв на інструктора культмасової роботи в Степанському будинку відпочинку. На зміну фотоапарату прийшло диво знімальної техніки — відеокамера. Почав навчати майстерності зйомки школярів. Саме в Степані зустрів свою долю, блакитнооку, невисоку на зріст Тетяну, яка приїхала сюди працювати фармацевтом. Все вдалось у подружжя: збудували просторий дім, посадили сад, виростили сина та доньку, нині подружжя тішиться онуками.
До захоплення чоловіка, яке вимагає багато часу та коштів, дружина ставиться з розумінням, навіть стала йому допомагати. Разом з ним крок у крок іде за знімальною камерою, щоб вчасно прокоментувати ту чи іншу подію, добираючи при цьому найдушевніші слова. Допомагає чоловіку в монтажі стрічки. Пан Володимир бідкається, що ніде зберігати відзнятий матеріал. Деякі стрічки від часу почали розсипатися. Спробував звернутися до фахівців, щоб переписати на диски — з нього запросили великі гроші. На стрічках, відзнятих аматором, історія селища, яку не вдалось переписати ні одному історику.

Лідія ДАЦЮК,

Степань.