НЕДИТЯЧЕ ГОРЕ

Я прокинулась від розмови батьків:
– Невже померла? – запитала мама.
– Та, мабуть, бо там уже голосять…
– Цього не могло статись. Вона не могла померти, – протестувала моя свідомість.
…Але це сталося. Померла моя найкраща подруга, двоюрідна сестра Віта. Дівчинка зі світлим волоссям, сірими очима й усмішкою, яка роздавала всім веселий настрій. Її лице завжди світилося добром і любов’ю…
Пригадую, коли ми гуртом ходили збирати ягоди. Рано-вранці брали відра й обід і рушали до лісу. До нас приєднувалося багато друзів. Гуртом було веселіше і збирати, й обідати.
Віта була найпрацьовитішою серед усіх. І мамі встигне допомогти, і бабусі прибере, і ягід найбільше набере. Ми часто сміялися з неї, тому що вона найбільше і з’їдала ягід. Губи і зуби від чорниць ставали у неї сині-сині. А вона у відповідь казала: “Зубна паста “Лісова ягода”. Скуштуйте і не пожалкуєте”.
Віта була дуже худесенька. Здавалося, що її от-от здує вітер. Ми не уявляли, де в неї береться стільки сил для роботи?
Найбільше ми чекали Різдва Христового. Колядувати – була улюблена справа дітей всієї нашої вулиці. Щороку Віта колядувала з нами, а цього року не змогла.
У жовтні вона захворіла. Всі вважали, що то застуда і не приділяли цьому великого значення. Віта дуже тихо розмовляла, хрипіла і кашляла. На осінніх канікулах її завезли в лікарню. Спочатку навіть лікарі не могли встановити, що то за хвороба. Але через декілька тижнів з розмови старших я дізналася: це рак щитовидної залози. Віта почувала себе погано, але перед Різдвом її привезли додому. Я прийшла провідати її. Побачивши сестру, я здивувалася: вона була дуже бліда, але в її очах був той же блиск і досі була та усмішка, від якої стає весело. У Віти відмовляла права рука, але вона все одно веселилась і просила, щоб ми зайшли до неї колядувати.
…Та Різдва вона не дочекалась… За день до свята їй стало погано. Викликали швидку допомогу, і більше сестричка у наші ігри не поверталася.
Пройшли місяці. Після сеансів променевої терапії Віта повернулася додому. Тоді, ввечері, біля її будинку зібралася вся дітвора. Коли під’їхала машина, Вітин тато відчинив дверцята і підняв хвору доньку на руки. Він мало не плакав. Ми, діти, застигли від усвідомлення горя. Вітині ручки і ніжки не слухались її, обличчя було розпухлим. Та все ж вона спромоглася повернути голову до нас і посміхнутися. Це був останній раз, коли я бачила Віту живою…
Незважаючи на те, що я була хвора, мама мені дозволила провести подружку в останню путь. Коли я зайшла до хати, Вітина мама сиділа вся в чорному і повторювала:” Віточко, моя донечко, моя пташечко, куди ж ти від нас ідеш?”
На похорони прийшло дуже багато людей. Всі дивилися на Віту, яка лежала незворушно. Її лице було, як в ангела, біле і чисте. Ніхто не стримував сліз. Сестричку одягли в біле плаття і фату. В цей день ми пережили і весілля, і смерть рідної людини.
Наталя Рудика, учениця 6 класу
с. Велике Вербче, Сарненський район.