Зимові вечори у провінціалів довгі, нецікаві

Настає довгий зимовий вечір. Молодь поспішає в питейні заклади, кучкується на дискотеках, що частенько закінчуються мордобоєм та приводом у міліцію. В „нічних барах” гульба до ранку. А що ж роблять у цей час люди старшого віку, зокрема пенсіонери? Сидять у квартирах перед увімкненими телеящиками, ремствують на всіх і вся: на неслухняних онуків, недолугих політиків, життєві негаразди, нецікаві програми, власну неприкаяність. Дехто називає це українською ментальністю, дехто вважає ностальгією за минулим. Зрозуміти суть проблеми частково допоможуть роздуми колишньої медсестри, котра, як і тисячі інших ровесників, борсається в соціально-побутовій трясовині, не знаходячи шляхів виходу із глухого кута бездуховності.
– Чому у „глибинці” відстають від „центру”, залишаються „селюками”, яким і далі чіпляють локшину на вуха? Як на мене, то раніше ми не були стовідсотковими „лохами”. У кожну міську квартиру чи сільську оселю надходило 5-6 періодичних видань. З газет і журналів черпали найсвіжіші новини в політичному та суспільному житті. Хоч і важко, та могли скласти певну оцінку на окремі події, факти. Тепер у під’їзд нашого будинку (це 16 квартир) листоноша у четвер приносить аж єдиний обласний тижневик. Правда, ще дехто час від часу бере в кіоску „Факти” чи „Команду”. От вам і оперативна поінформованість.
Раніше в клубах і кінотеатрах довгенько вистоювали в чергах, аби переглянути цікавий фільм. Тепер у Дубні навіть афіш про кіносеанси не побачите, культзаклади зачинені. Так, нині майже в кожній квартирі є телевізор, від фільмів у програмах рябіє в очах. Але що це дає – скажу пізніше.
Колись багато глядачів приходило в концертні та виставкові зали. Тепер на зустрічі з естрадними „зірками” та „світилами” сходяться, як правило, ті, в кого туго напхані гаманці та дехто з „продвинутої” молоді.
Про періодику вже згадувала. А книжку, потрібну, корисну, що могла б уму-розуму навчити, легко придбати? По-перше, таких, по суті, не видають, на ринку переважає література сексуально-насильницько-містичного напрямку. Знаходять видавництва першокласний папір, аби віддрукувати великими накладами сумнівні історії Дракул, Анжелік, Еммануель чи Каменських, зате з вогнем удень не знайдете „Щоденника” Олександра Довженка, „Жовтого князя” Василя Барки чи „Вибраного” Василя Стуса. Я поцікавилась, скільки екземплярів епохального роману про голод 1933 року в Україні має сільська бібліотека у Вербі. Аж один! Між тим, у колишньому райцентрі є дві середні школи. Про яке виховання національно свідомого молодого покоління можемо розглагольствувати при такій розкладці сил? Тому залишається пустопорожньою фразою владних зверхників те, що „в Україні останнім часом поступово формується елітна молодь”. Бо таке незавидне становище не в одній Вербі.
Виходить, що єдиним джерелом пізнання світу (і натхнення) для провінціала залишається телебачення. Це наш біль і наша національна ганьба. Детально не розказуватиму, що „підносять” спраглим до новин програми. Скажу про інше. Багатьох, приміром, дратують і сердять передачі під рубриками „Не все так погано...”, „Табу”, „Вставай, Україно!”, „Знак якості...”, „Попередження” (з Миколою Вереснем), з яких „випирають” не лише позиції їх ведучих, але й замовників.
Відкинемо легковажні, приторно-солодкі зарубіжні, та й наші, „мильні опери” – серіали на зразок „Кармеліти”, „Дівчат Гілмор”, „Шалений янгол”, „Вогонь кохання”, „Щасливі разом”, „Мисливці за старовиною”, „Комісар Рекс” та іже з ними.
Повірте, в довгі зимові вечори серйозному глядачеві немає що подивитись на багатьох телеканалах. По-перше, затюкала дубова реклама. Якось намагалася підрахувати, скільки часу „вбиваємо”, аби переварити „свіжину”: про нові мастила для автомоторів, про каву для телеведучих, їжу для вашої кішки, що вам довіряє, про шампунь із солями Мертвого моря, про роботу банку чи переваги якогось мобільного оператора. Це якраз „те”, що вельми „цікавить” масового безгрошівного глядача. Виявляється, настирлива рекламоманія займає добрячу частину нашого часу. І нікому до цього діла нема.
По-друге, чимало передач схожі, як брати-близнюки. Хоча б „Жди меня” та „Ключовий момент”, „Перший мільйон” і „О, щасливець”, „Судові справи” і „Федеральний суддя”, „Камера сміху” і „Прихована камера”, „Без табу” і „Моя сім’я”. Одноманітність, невисокий естетичний смак, безпідставний регіт, зубоскальство. Скажіть, на Божу милість, до яких пір забиватимуть ефір примітивно-наївні шоу Вєрки Сердючки, Савіка Шустера, Ігоря Ноябрьова. Невже керівники каналів не бачать, що глядацькому загалу підносяться сурогати, сірятина, суржик, вульгарщина? Візьміть „СВ-шоу” Андрія Данилка. З передачі в передачу – сірі низькопробні „жарти”, надокучливе копіювання, немилосердне калічення мови. Впевнена, що далеко не всім подобаються його гребінь-зірка, допотопні колготки, вульгарний макіяж, претензії на оригінальність. Та чомусь телевізійники не шукають нових проектів, чомусь відмовляються від вдалих.
А головне, що не вельми допомагає телебачення у вихованні національно свідомих українців: мало власне „українського” з’являється на екрані. Скажімо, старі, високоідейні фільми – рідкі гості, а нових, цікавих вважайте немає. „Пропускали” кілька разів безпорадну, вельми розрекламовану „Роксолану”, мало повчального і у „Чорній раді”. От і просиджують провінціали вечори, намагаючись дійти лика у двозначній польській історичній стрічці Єжи Гофмана „Вогнем і мечем”, стають свідками шаленої люті королів рингу, розбираються у складнощах футбольних першостей Англії та Італії, баталій баскетболістів і футболістів США та Канади. Дивляться концерти російських естрадних „зірок”, які, по суті, окупували навіть палац „Україна”.
На початку відродження української державності чимало надій суспільство покладало на релігію. Мовляв, наш народ, традиційно віруючий, буде високогуманним, богобоязким, співпереживальним. Та не так сталося, як гадалося. Правильно, зросла кількість релігійних громад, переважно протестантських, будують храми, молитовні будинки. Та у православ’ї більше гризні, ніж доброзичливості, тривають міжконфесійні суперечки. А результат не радує: за десять останніх років в Україні виникло майже 15 тисяч релігійних сект, ряди православної віри зменшились на 30 відсотків.
Не тільки економічні гаразди будуть передумовою подальшого розвитку України. Не вельми варто уповати нам на іноземні інвестиції, чомусь ніяк не вдається „входження” в Європу. Вже пора б владоможцям в Україні зрозуміти, як і народним депутатам та усім живущим: слід починати з душевних перемін. Тут придалася б організуючо-заклична ідеологія провідної партії. Та хто скаже, за ким із 150 партій і партійок підуть ті ж провінціали? Чомусь лідери навіть провідних політичних формувань не можуть (чи не бажають?) брати на себе відповідальність за діла в суспільстві, а значить, і за долю провінціалів, які в довгі зимові вечори таки сподіваються на краще завтра.

Монолог дубенської пенсіонерки Галини КУГЕЛЬ, записав Василь ЯНОШІ.